Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

То Провіденс, що химерно і гордовито розкинувся на семи пагорбах понад блакитною гаванню, з його зеленими терасами, які піднімаються до дзвіниць та цитаделей невмирущої давнини, то Ньюпорт, що примарою здіймається над замріяними хвилерізами. То Аркгем, з його замшілими гостроверхими дахами, за якими видніються підгірні луги, то прадавній сивий Кінґзпорт з його громаддям димарів, безлюдними причалами і навісними фронтонами, з його дивовижними високими скелями і повитим імлою океаном з високими буйками на обрії.

То прохолодні рівнини Конкорду, бруковані вулички Портсмута, вкрите вічними сутінками плетиво провулків Нью-Гемпшира, де за велетенськими в’язами ледь видніються побілені стіни ферм та скрипучі журавлі над криницями. Просолені причали Ґлочестера і обвітрені верби Труро. Видива шпилів далеких містечок і пагорбів, які вервечкою простягаються вздовж Північного узбережжя, безмовні кам’янисті схили та невисокі повиті плющем будиночки, що ховаються поміж великими валунами у глибині Род-Айленда. Запахи моря і духмяність полів, чари темних лісів та передсвітанкова прозорість фруктових садів. Вони, Рендольфе Картере, і є твоє місто, бо вони — це ти. Нова Англія викохала тебе, вливши у твою душу той чар, який не вмирає. І цей чар — затверділий, скристалізований, відшліфований роками спогадів та снів і є тим дивовижним містом у невловимому присмерку; і щоб знайти цей мармуровий парапет із вигадливими вазами і різьбленими перилами, щоб спуститись нарешті незліченними сходинками до міста розлогих площ і барвистих фонтанів, тобі треба лише знову повернутися до думок і видив свого меланхолійного дитинства.

Поглянь! Крізь ці вікна сяють зорі вічної ночі. Вони й зараз сяють над тими, видивами, які ти знав і виплекав, упиваються їхнім чаром, щоб сяяти ще яскравіше понад сновидними садами. Онде Антарес — він саме зараз підморгує над дахами Тремонт-стріт, ти міг бачити його зі свого вікна на Бікон-Хілл. А ген за тими зорями зяють провалля, з яких мене прислали мої шалені володарі. Одного дня тобі буде до снаги перетнути і їх, але якщо ти мудрий, то не вчиниш такої дурниці, бо з усіх смертних, що бували там і повернулися, лише одному вдалося вберегти розум від неймовірних жахів безодні. Там страховиська і потвори гризуть одне одного, намагаючись завоювати дещицю простору, і в дрібному там більше зла, ніж у великому, — ти й сам це знаєш з поведінки тих, хто ненастанно трудився, щоб тільки передати тебе мені до рук, я ж сам, повір, анітрохи не бажав тобі лихого і давно допоміг би тобі сюди дістатися, якби не мав іншого клопоту, а ще був певен, що ти й сам зможеш знайти сюди шлях. Тож облиш пекельні безодні і повертайся до погідних, милих серцю речей твоєї юності. Віднайди чарівливе місто і відпровадь додому неслухняних Великих Древніх, відішли їх у край їхньої власної молодості, край, що нетерпляче чекає на їхнє повернення.

І шлях, що я тобі готую, буде легшим, ніж стежина непевних спогадів. Поглянь! Ось підлітає величезний шантак, і правує ним невільник, якому, для твого ж добра, краще бути невидимим. Осідланий і готовий — ось він! Цей чорний, Йогаш, допоможе тобі осідлати жахіття. Прямуй до найяскравішої зірки, що на південь від зеніту, до Веґи, і за дві години опинишся на терасі свого присмеркового міста. Але лети в тому напрямку лише доти, доки почуєш далекі співи у висотах етеру. Вище розпростерся тільки жах, тому напни повіддя свого шантака, щойно забринить найперша нота. Тоді подивись на землю — і побачиш там сяйво незгасного жертовного вогню Іред-Наа на священній покрівлі храму. Той храм стоїть у твоєму жаданому присмерковому місті, тож лети до нього, перш ніж встигнеш почути спів і навіки пропасти.

А коли ж підлетиш до самого міста, прямуй до того парапету, з якого ти і сам колись споглядав його величну красу, і пришпорюй шантака, аж поки він закричить. І Великі Древні, сидячи на своїх запашних терасах, почують той крик, упізнають його, і їх охопить така туга за домівкою, що жодне з див того міста не втішить їх, не звеселить їх ніщо, крім похмурого замку на вершині Кадата і розсипу потойбічних зірок, що вінчає те верхів’я.

Тоді ти маєш приземлитися серед них на шантаку, нехай вони побачать і торкнуться того гидкого птаха з кінською головою; тим часом заговори з ними про незвіданий Кадат, який ти нещодавно покинув, розкажи їм, що його безмежні зали — порожні й темні, ті самі зали, де вони колись забавлялися і раділи неземними радощами. І шантак заговорить до них мовою шантаків, проте і в нього не буде більшої сили переконання, ніж у звичайних спогадів про давнину.