Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Ти маєш говорити і говорити до заблукалих Великих Древніх про їхню домівку та юність, аж поки ті, зрештою, не заплачуть і не попросять показати їм шлях назад — шлях, який вони забули. Тоді ти відпустиш шантака, хай він летить у небеса, голосячи свій клич, а Великі зберуться на силах і підстрибнуть, як то було колись, і вже як боги полинуть услід за мерзотною птахою, крізь безмежні безодні, до веж і бань Кадата.

Тоді чарівливе присмеркове місто навіки стане тобі втіхою і притулком, а земні боги знову правитимуть снами людей із призначеного їм місця. Вирушай — вікно відчинилося і зорі чекають. Твій шантак уже хрипить і гиркає від нетерплячки. Прямуй до Веґи крізь ніч, але звертай, коли почуєш співи. Не забудь цю пересторогу, інакше невимовні жахи затягнуть тебе у провалля вічного крику і безумства. Пам’ятай про Інших Богів: вони великі, безтямні та жахливі і чаяться у мороці позасвіття. Мусиш їх остерігатися.

— Гей! Аа-шанта ’ньїґ! Лети! Поверни земних богів до їхньої оселі на незвіданому Кадаті, молися всьому космосу, щоб ти ніколи не зустрів мене у тисячі моїх інших подоб. Прощавай, Рендольфе Картере, і стережися — я-бо Ньярлатотеп, Повзучий Хаос!

Тож Рендольф Картер, мало не вмліваючи верхи на страхітливому шантаку, зі свистом здійнявся у холодний простір і полетів у напрямку холодного блакитного сяйва північної Веґи, лиш раз озирнувшись на хаотичне громаддя вартівень та веж оніксового страхіття, в якому ще досі мерехтів самотній мертвотний вогник у вікні, що височіло понад землями і хмарами земного краю снів. Позаду ковзали безформні жахи і гучно лопотіли незримі перетинчасті крила, але він міцно тримався за гриву тієї гидкої лускатої птахи з кінською головою. Зорі глузливо витанцьовували, замалим не вистрибували, складаючись у бліді знаки фатуму, яких ніхто раніше не бачив і ніхто раніше не боявся, а вітри етеру все так само завивали у безформній чорноті та самотності поза межами космосу.

А тоді сяючий простір попереду розколовся тишею лиховісного знаку, і всі вітри і жахи просто пощезли, як щезає ніч перед світанком. Тремтячи у хвилях, які примарно виринули із золотавих клаптів космічної туманності, залунали перші несміливі ноти далекої мелодії, вони бриніли слабкими акордами, яких не знає зоряний світ Землі. І щойно музика погучнішала, як шантак стрепенувся і кинувся вперед, та й сам Картер дослухався до кожної чарівної ноти. То була пісня, але співав її не голос. Її співали ніч і небесні сфери, і вона була старезною вже тоді, коли народилися Ньярлатотеп та Інші Боги.

Шантак полетів швидше, і вершник його припав до гриви, впиваючись дивами незнайомих безодень, кружляючи у кришталевих вирвах позасвітньої магії. І надто пізно пригадалося попередження злого посланця, сардонічна пересторога посланця демонів, який застерігав шукача проти безуму тієї пісні. Лише на глум Ньярлатотеп вказав йому шлях до порятунку, до чарівливого присмеркового міста, насміхаючись, чорний посланець богів відкрив йому таємницю заблукалих богів, яких він би й сам зміг повернути, аби тільки захотів. Бо шаленство і дика лють безодні — ось єдині дари Ньярлатотепа для самовпевнених; і хоча вершник відчайдушно намагався розвернути птаха, зловісний та регітливий шантак усе ж летів уперед, стрімко й невтомно, із моторошною радістю лопочучи величезними слизуватими крилами, і прямував він до тих диявольських проваль, яких не сягають жодні сни, у найглибшу аморфну безвість, де в центрі вічності нуртує та блюзнірствує божевільний султан демонів Азатот, чиє ім’я жодні вуста не сміють вимовити вголос.

Неухильно дотримуючись наказу жахливого посланця, пекельний птах летів уперед крізь зграї безформних блукачів та сутностей, що вергаються у темряві, крізь свавільні орди мандрівних прояв, що все тяглися до нього, ці безіменні поріддя Інших Богів, такі самі сліпі та божевільні, безмежно спраглі та голодні.

Уперед, несхибно вперед несла та луската потвора безпомічного вершника, радісним клекотанням вітаючи регіт та істеричне завивання, якими, немов пісня сирен, обернулася музика ночі та сфер; птах здіймався вгору і каменем падав униз, мчав, поринаючи у найглибші провалля, сягаючи найвіддаленіших безодень, залишаючи позаду зірки й увесь сущий світ, метеором пронизуючи застиглу безформність, до неуявних, занурених у пітьму палат позачасся, де чорний Азатот, аморфний і жадібний, пожирає вічність під звуки приглушений, божевільний бій барабанів і тонке, монотонне завивання проклятих флейт.