Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Одному Богові відомо, як воно там насправді. Говорячи про це предметно, гадаю, те, що описував Еммі, слід би назвати газом, тільки цей газ підкорявся невластивим нашому космосу законам. Він походить з-поза меж світів і сонць, що сяють у телескопах і фіксуються на фотопластинах у наших обсерваторіях. Він не клубочиться в небесах, які ретельно вивчають наші астрономи, а чи навпаки — вважають надто далекими для вивчення. То була барва з-поза меж світу — страхітливий посланець несформованих вимірів вічності, відмінний від відомої нам природи, посланець світів, саме існування яких сковує наш розум і змушує заклякати перед чорнотою позакосмічних безодень, які розверзаються перед нашими наляканими очима.

Я не думаю, щоб Еммі свідомо мені брехав, я не думаю, що вся його історія була просто маячнею, як застерігали містяни. Щось жахливе опустилося на ті пагорби і долини разом із метеором, і щось жахливе — хоча мені й невідомо настільки — досі там живе. Я радо дивитимусь, як ті землі затопить вода. А тим часом, сподіваюся, з Еммі не трапиться нічого поганого. Він уже чимало набачився — і все це неабияк на нього вплинуло. Чому ж він так нікуди й не виїхав? І як же чітко він пам’ятав останні слова Наума:

— Не втекти… тягне тебе… ти знаєш, що буде, а толку…

Еммі ж такий чудовий старий — коли бригада будівельників візьметься до роботи, я напишу головному інженерові, щоб добре за ним наглядав. Мені нестерпно уявляти його сірим, покорченим, страхітливо зітлілим, яким він усе частіше являється в моїх снах.

Є у Лондоні чоловік, який кричить, коли на церковній дзвіниці бамкають дзвони. Він живе сам зі своїм смугастим котом у Ґрейз-Інн [165] Реальна споруда, один із чотирьох судових іннів, що збереглися в Лондоні донині. Судовий інн — форма організації адвокатського співтовариства в Англії та Уельсі. , а люди вважають його сумирним юродивим. Його кімната повна простеньких, ледь не дитячих книжок, і він годинами намагається забутися серед їхніх вутлих сторінок. Усе, чого він хоче від життя, — це не думати. З невідомих причин його лякають думки, він тікає як від чуми від усього, здатного бодай трішки розворушити уяву. Він сухоребрий, із сивою головою і поораним зморшками лицем, а проте подейкують, що він зовсім не такий старий, яким здається. У нього чіпкими пазурами впився страх, і від кожного звуку його очі очманіло розширюються, а на чолі виступає піт. Він уникає друзів і колег, бо не хоче відповідати на їхні запитання. Ті, що знали його як інтелектуала та естета, кажуть, що їм безмежно шкода бачити, що з ним тепер сталося. Десять років тому він з усіма розірвав стосунки, і ніхто навіть не впевнений, виїхав він із країни, а чи просто зник із їхнього поля зору, поринувши в усамітнення. Минуло десятиліття, відколи він переїхав до Ґрей-Інн, нікому не сказавши про своє місцеперебування, аж до тієї ночі, коли молодий Вільямз купив Некрономікон.

Вільямз був сновидцем, йому було двадцять три роки, і коли він ще тільки переїхав до старовинного будинку, то відразу ж відчув химерність і подих космічних вітрів, що овівали цього всохлого старого по сусідству. Він спробував потоваришувати з ним, адже його колишні друзі не підтримували з ним стосунків, він чудувався страху, що тяжів над цим кістлявим, виснаженим старим, що завжди, здавалося, за чимось спостерігав, завжди до чогось дослухався. Він спостерігав і дослухався радше розумом, ніж очима і вухами, не втрачаючи жодної нагоди поринути у безтурботне читання легких, пісних романчиків. А коли починав калатати церковний дзвін, він відволікався і захóдився вереском, і сірий кіт, що мешкав із ним, також нявчав в унісон з ним, аж доки не стихало відлуння останнього удару.

Та як Вільямз не намагався, він не міг змусити свого сусіда заговорити про щось приховане чи потаємне. Старий, якому ніяк не личили його вигляд і манери, лише силувано усміхався і тихенько та гарячково лопотів якісь безтурботні дурниці, його голос щомиті вищав і гучнішав, аж поки не зривався на писклявий нерозбірливий фальцет. Навіть найбуденніші зауваження виказували його глибоку і всебічну освіту; Вільямз не здивувався, дізнавшись, що той навчався у Гарроу і Оксфорді. Згодом взагалі з’ясувалося, що то не хто інший, як лорд Нортем, про чий старовинний прабатьківський замок на узбережжі Йоркширу ходило чимало дивних чуток. Та коли Вільямз наважився заговорити про замок і про його можливе римське походження, той відмовився визнати, що в ньому є бодай щось незвичне. Він навіть пронизливо захихотів, коли мова зайшла про гіпотетичні підземелля, висічені у суцільній скелі, яка насуплено дивиться на Північне море.