Поки лікарі дивувалися змінам, що відбулися з Чарльзом, пан Ворд наказав доставляти йому всі листи, адресовані Чарльзу та докторові Аллену, і почав уважно їх перечитувати. Віллетт передбачав, що там вони небагато знайдуть, бо всі насправді важливі повідомлення, мабуть, передавали гінцем, а проте наприкінці березня з Праги надійшов лист, який змусив неабияк задуматись і доктора, і батька. Почерк був дуже нерівний і страшенно архаїчний, і хоч він і не виглядав зумисною стилізацією іноземця, все ж мова здавалася настільки ж далекою від сучасної англійської, як і мова самого молодого Ворда. Там було написано:
Кляйнштрассе 11,
Альтштадт, Праґа,
11-лют. 1928.
Брате во Альмуазині-Метратоні: —
Я днесь одержав твої впоминання того, що вийшло із Перстей, которі я тобі прислав. Ся помилка значить хіба, що Могильні камені були позрушувані, звідколи Варнава добув мені Зразок. Се трафляє ся, яко же й ви могли заключити з Того, що підняли на цвинтарі Крулівської Божниці року 1769, та з того, що підняв Г. на Старій Вічниці року 1690, і що його й покінчило. Я теж стрічав Таке в Египті, по тому 75 літ, від чого і взявся той Шрам, которий Хлопчина завидів на мені у 1924. Яко я вже давно тобі казав, не взивай до Того, що не зможеш відізвати: ані з мертвої Персті ані зі сторонніх Сфер. І най Слова незмінно будуть на поготові, спинись, як буде бодай наймнійший сумнів що до того, Кого ти воззвав. Із каменів нині хіба один на десять зостався на старім місцю. Нікогди не будеш певен, нім запитаєш. Днесь одержав звістку від Г., він мав Проблеми зі Сольдатами. Йому, гадаю, шкода, що Трансильванія перейшла від Мадяр до Романії, він і змінив би своє Мешкання, гдиб Замок не був повен того, про Що нам Відомо. Та він тобі про це вже, певно, написав. У наступній партії перешлю Дещо з цвинтаря на Горбі, зі Сходу, що тебе мало би неабияк потішити. Тим часом не забудь, що мені би дуже хотілося мати Б. Ф. Якби ти лишень міг його дістати. Ти знаєшся з Дж. Із Філаде. Куди ліпше чим я. Скористай його передо мною, як тобі завгодно, але не так тяжко, аби він Затявся, бо, зрештою, я теж маю бажання з ним переговорити.
Йоґґ-Сотот Неблод Зін
Симон O.
Пану. Й. К. у
Провіденс.
Від знайомства з цим клаптиком прихованого божевілля пана Ворда і доктора Віллетта опанувало цілковите сум’яття. Дуже, дуже повільно до них доходило, про що йдеться в цьому листі. Тож насправді у Потаксеті верховодив відсутній доктор Аллен, а не Чарльз Ворд? Це пояснювало всі дивні та божевільні твердження в останньому листі юнака. Але ж як бути з тим, що до бородатого незнайомця в окулярах звертаються як до «пана Дж. К.»? Єдиний висновок, який напрошувався викликав жах більший, ніж здатен осягнути людський розум. Хто такий цей «Симон O.»: старий дідуган, якого Ворд колись раніше навідував у Празі? Можливо, тільки от понад століття тому існував інший Симон O. — Симон Орн, названий Джедедая із Салема, який зник 1771 року, і саме його специфічний почерк тепер доктор Віллетт непомильно впізнав за фотокопіями нотаток Орна, які йому колись показував Чарльз. Які ж бо жахи і таємниці, які самозаперечення і перверзії Природи знову вийшли на яв тепер, через півтораста років, щоб тривожити всіяний розсипом шпилястих дахів старий Провіденс?
Уже геть не уявляючи, що його думати чи робити, батько зі старим лікарем пішли в лікарню до Чарльза і якомога делікатніше розпитали його про доктора Аллена, подорож до Праги, про те, що йому відомо про Симона, чи то пак Джедедаю Орна із Салема. У відповідь на всі ці запитання юнак переважно ввічливо відмовчувався, зронивши тільки своїм хрипким шепотом, що доктор Аллен наділений видатними спіритичними можливостями для встановлення зв’язку з деякими душами з минулого і що хай би який був кореспондент цього бороданя у Празі, він, імовірно, не менш обдарований. Уже покинувши палату, пан Ворд і доктор Віллетт збагнули, що, на превеликий жаль, допитували насправді їх: не сказавши нічого посутнього, замкнений у чотирьох стінах юнак спритно витяг із них увесь зміст празького листа.
Доктори Вест, Пек та Ліман не були схильні надавати якоїсь особливої ваги дивному листуванню колеги молодого Ворда; вони-бо знали, що ексцентрики та однодумці-маніяки, як і злодії, всюди впізнають своїх, тож були певні, що Чарльз чи Аллен просто натрапили на двійника-вигнанця, який колись бачив почерк Орна і почав його наслідувати, намагаючись видати себе за втілення давно померлої особи. Можливо, у самого Аллена була та сама проблема, тож він і міг переконати юнака приміряти на себе личину давно померлого Кервена. Таке вже траплялося, і саме тому обмежені лікарі не звернули уваги на зміну почерку Чарльза Ворда, зразки якого останнім часом всіма правдами і неправдами намагалися отримати від пацієнта, хоча якраз ця зміна найдужче й тривожила Віллетта. Сам Віллетт же, здається, ідентифікував цей його новий почерк — він був віддалено схожий на почерк самого старого Джозефа Кервена, втім, інші лікарі вбачали у цьому просто випадок наслідування, цілком звичний для подібної манії, тож не вважали це важливою обставиною і не вбачали тут нічого ні доброго, ні злого. Добре знаючи про такий ортодоксальний підхід своїх колег, Віллетт порадив панові Ворду притримати в себе листа, який прийшов доктору Аллену другого квітня із Ракуша, що у Трансильванії, і був написаний почерком, настільки схожим на шифр Гатчинсона, що батько з лікарем обоє на мить завмерли в тривозі, перш ніж зламати печатку. Ось його текст:
Читать дальше