Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Восьмого березня, у четвер, доктори Віллетт, Пек, Ліман та Вейт, у супроводі пана Ворда, зненацька завітали до юнака, навіть не приховуючи своєї мети, і засипали свого на той момент уже офіційного пацієнта купою прискіпливих запитань. Чарльз з’явився після тривалого ігнорування їхнього приходу — від нього задушливо відгонило лабораторією, а сам він був ще більше схвильований, ніж зазвичай; проте він легко визнав, що його пам’ять і нерви сильно постраждали внаслідок постійних занять таємничими науками. Коли лікарі наполягли на його переїзді до іншого помешкання, він не чинив опору, а розум його, на відміну від пам’яті, здавалося, не постраждав. Мабуть, зважаючи на таку його поведінку, шановні лікарі у повному сум’ятті пішли б додому, якби не очевидний відтінок архаїки у його мові та заміна у його свідомості сучасних знань давніми, чого неможливо було не помітити, і саме це чи не найяскравіше свідчило, наскільки далеко він відійшов від «нормального» стану. Про свою роботу лікарям він сказав не більше, ніж раніше батькам та докторові Віллетту, а панічного листа, написаного минулого місяця, пояснив розхитаними нервами та істерією. Він стверджував, що у цій напівтемній халупі немає жодної бібліотеки чи лабораторії, окрім тих, які вони вже бачили, а потім, коли він став пояснювати, що причиною від’їзду з дому було небажання наповнювати його такими запахами, як той, яким зараз несло від його одягу, оповідь вже геть збилася на манівці. Чутки, що ходили серед сусідів, він приписував звичайному страху через їхню обмеженість. Щодо місця перебування доктора Аллена, то тут він не був певен, чи має право казати щось конкретне, проте запевнив своїх допитувачів, що цей бородатий чоловік із незмінними окулярами на носі повернеться за найменшої потреби. Ворда анітрохи не спантеличила пропозиція розрахувати апатичного бравосця [139] Так в Америці називали португальських та іспанських колоністів — від назви іспанського мису Коста Брава. , який відмовчувався у відповідь на всі запитання, та закрити хижу, в якій, здавалося, чаїлося стільки понурих таємниць, хіба що він ледь помітно затнувся, наче прислухаючись до якихось віддалених звуків. Здавалося, його явно охопило таке собі спокійне філософське відчуження, наче його відхід від справ був геть незначущим тимчасовим інцидентом, який завдасть йому значно менше клопотів, якщо його прийняти і розібратися з усім раз і назавжди. Було зрозуміло, що він покладається на безмежну гостроту власного розуму, сподіваючись виплутатися з того, до чого його привели переплутані спогади, втрата голосу та змінений почерк, не кажучи вже про його потайність та загальний ексцентризм. За загальною згодою вирішили не розповідати матері про зміни, які сталися із Чарльзом: батько погодився від його імені надсилати друковані записки. Ворда забрали до приватної лікарні, розташованої у спокійній та мальовничій місцині, на березі затоки на острові Конанікут, а головував у ній доктор Вейт; там його ретельно обстежували й опитували всі лікарі, які знали про цей випадок. Саме тоді помітили незвичні деталі його фізіології: вповільнений метаболізм, видозмінену та зістарену шкіру, неадекватні нервові реакції. З усіх лікарів, які оглядали Чарльза, найбільше був вражений доктор Віллетт, який знав Ворда змалечку і тому найясніше бачив, наскільки змінилося його тіло. Зникла навіть добре знайома родимка оливкового кольору на його стегні, натомість на грудях з’явилася чимала родима пляма, чи то рубець, якого там зроду не було і який наштовхнув Віллетта на думку про те, чи не потрапляв, бува, юнак на якісь нечестиві зборища, які, подейкують, відбуваються у диких безлюдних місцинах, де йому могли залишити так звану «відьомську мітку». Доктор ніяк не міг позбутися думки про транскрибовану стенограму процесу над відьмами у Салемі, яку Чарльз показував йому ще тоді, коли не приховував своїх занять, і в якій йшлося, що: «Пан. Дж. Б. Тієї Ночі наклав мітку Дябела на Бриджет С., Йонатана Е., Симона О., Деліверанс У., Йозефа К., Сусану П., Мегетавіл К. та Дебору Б.». А ще його страшенно непокоїло Вордове обличчя, аж поки одного дня він нарешті збагнув, що саме викликає той неспокій. Над правим оком юнака з’явилось дещо, чого він раніше ніколи не помічав, — маленький шрам, чи то мітка, достоту, як на тому вже знищеному портреті старого Джозефа Кервена, і яка, мабуть, засвідчувала якусь моторошну ритуальну ініціацію, яку вони обоє пройшли на певному етапі своїх окультних кар’єр.