Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Доктор спробував поставити себе на місце Чарльза і уявити, де б він, найпевніше, почав копати, проте цей метод дав не надто багато. Тоді він вирішив діяти методом виключення і почав обережно оглядати всю поверхню підземного приміщення — стіни, підлогу і стелю, дюйм за дюймом шукаючи підказок. Коло пошуків усе вужчало й вужчало, аж поки не обмежилося невеличкою платформою біля зливу, яку він уже оглядав — і нічого не знайшов. Тепер же, вдаючись до всіх можливих способів і доклавши ще більше зусиль, він нарешті виявив, що верх цієї платформи кріпиться на кутовому шарнірі, його можна повернути і відсунути вбік. Під нею виявилася суцільна бетонна плита із люком посередині, і пан Ворд тієї ж миті захоплено кинувся до нього. Ляда легко піддалася, і нещасний батько вже майже підняв її, коли це Віллетт помітив незвичну блідість на його обличчі. Він похитнувся і опустив голову на груди, задурманений струменем затхлого повітря, який ударив із чорної ями.

За мить доктор Віллетт уже поклав свого зомлілого колегу на підлогу в будинку і взявся приводити його до тями, бризкаючи в обличчя холодною водою. Пан Ворд майже не реагував на подразники, і було зрозуміло, що йому дуже зашкодив цей газ із підземелля. Не бажаючи ризикувати, Віллетт поквапився на Брод-стріт, узяв там таксі й відправив постраждалого додому, ігноруючи його слабкі заперечення, після цього озброївся електричним ліхтариком, прикрив ніс стерильною марлевою пов’язкою і знову спустився до відкритого ним підземелля. Затхле повітря трошки розвіялось, тож тепер Віллетт зміг зазирнути у глибину стигійського провалля. Наскільки було видно на глибину приблизно десяти футів, донизу спускався круглий колодязь із бетонними стінами із залізною драбиною, а далі починалися старі кам’яні східці, які раніше виходили на поверхню землі десь у південно-західній частині сучасної будівлі.

Віллетт визнає, що на якусь хвилю старі легенди про Кервена ще утримували його від того, щоб одному спускатися у ті смердючі глибини. Думками він увесь час повертався до розповіді Люка Феннера про ту останню страхітливу ніч. Тоді почуття обов’язку взяло гору, і він почав спускатися, прихопивши із собою валізу на випадок, якщо знайде там важливі документи. Повільно, як і належить людині його віку, він спустився драбиною і ступив на слизькі сходи внизу. Світло ліхтарика вихоплювало з темряви дуже давнє мурування, а вологі стіни поросли огидним мохом століть. Усе глибше збігали сходи; не по спіралі, а гострими закрутами; вони були такі вузькі, що двоє чоловіків насилу могли б на них розминутися. Він нарахував щось зо тридцять сходинок, коли до його вух долинув якийсь ледь чутний відзвук; після цього йому більше не хотілося їх рахувати.

То був безбожний звук: одна із тих приглушених, потаємних наруг над Природою, яких просто не повинно бути. Назвати його глухим лементом, приреченим скімленням чи безнадійним виттям багатоголосого розпачу ураженої плоті без розуму — означає втратити саму квінтесенцію його бридотності, позбутися всіх відтінків, обертонів, що холодять душу. Чи не до цих звуків дослухався Ворд, коли його забирали? Віллетт не чув нічого гіршого за все своє життя, і коли доктор спустився сходами до самого низу і освітив ліхтариком стіни і високі склепіння коридору, що тягнувся циклопічною навою, даючи початок незліченним бічним аркам, цей звук нікуди не зник і продовжував лунати невідомо звідки. Зала, в якій він опинився, була приблизно чотирнадцяти футів заввишки, і футів десять-дванадцять завширшки. Долівку встеляли величезні шліфовані плити, стіни та склепіння вкривав тиньк. Важко було уявити її протяжність, бо в обох напрямках коридор губився у темряві. У деяких бічних арках були колоніального типу шестипанельні двері, інші ж проходи були відкриті.

Переборюючи породжений смородом та виттям жах, Віллетт почав один по одному оглядати бічні проходи: за ними були середніх розмірів кімнати зі склепінчастою кам’яною стелею, призначення яких було, вочевидь, доволі химерне: у більшості були пічки, з яких здіймалися димарі і які й самі по собі були досить цікавими інженерними витворами. Ніколи раніше, та й ніколи потім він не бачив таких інструментів, точніше, ймовірних інструментів, які тут і там виднілися з-під товстого шару пилюки та павутиння, що зібралася тут за півтора століття, часто безладно розкидані, мовби внаслідок якогось обшуку чи нападу. Проте чимало кімнат, здавалося, взагалі лишалися неторканими — у них, мабуть, проводилися найперші та найдавніші етапи досліджень Джозефа Кервена. Аж нарешті трапилась явно сучасна кімната — чи то, принаймні, така, що використовувалася ще зовсім недавно. Там були нафтові пічки, книжкові полиці та столи, стільці та бюро, письмовий стіл, захаращений паперами різної давності. Подекуди стояли підсвічники та олійні лампи, тож, знайшовши в кишені коробку сірників, Віллетт запалив ті з них, які були заправлені.