Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Проте Марин Бікнелл Віллетт пошкодував, що знову зазирнув до прірви: він був хірургом з досвідом роботи в ампутаційній палаті, але зараз це нічого не важило. Важко пояснити, як єдиний погляд на матеріальний об’єкт — об’єкт, що вписується у відомі нам виміри — може настільки приголомшити і змінити людину; можна хіба сказати, що річ тут у деяких дрібних рисах і деталях: вони наділені тим потужним символізмом, тим потужним натяком на незбагненне, який жахливим чином впливає на свідомість людини, нашіптує їй про потаємні космічні зв’язки та непізнану дійсність за межами захисних ілюзій здорового глузду. Саме такі грані істоти відкрив Віллету цей другий погляд, і він, принаймні, тієї миті, коли їх розгледів, був у настільки ж безнадійно божевільному стані, як і будь-який пацієнт шпиталю доктора Вейта. Він випустив електричний ліхтарик з руки, яка раптом ослабла і заніміла, йому було байдуже до хрускоту і скреготу зубів унизу, який звістив йому про подальшу долю ліхтарика. Він кричав і кричав, заходячись панічним фальцетом, в якому нізащо не можна було впізнати його власного голосу; не маючи сили звестися на ноги, він поповз-покотився вологими плитами долівки, під якими з десятків колодязів Тартару озвалися виснаженим виттям і плачем у відповідь на його знавіснілий крик. Він до крові обдер долоні об шорсткі, розхитані каменюки, не раз і не двічі боляче вдарявся головою об колони, які густо стриміли посеред зали, але все так само продовжував рухатися. Потроху доктор прийшов до тями серед смороду непроглядної пітьми, чуючи тільки одну пронизливу ноту плачу, на яку зійшло те надривне схлипування. Він був липкий від холодного поту і не мав жодної змоги засвітити світло; вражений і геть виснажений бездонною чорнотою і жахом та проклятий спогадами, які вже не стерти з пам’яті. Під ним і досі копошилися десятки тих істот, а з однієї із шахт він зняв накривку. Віллетт знав, що побачена там унизу потвора нізащо не зможе видряпатися слизькими стінами, а проте здригався від самої думки про те, що десь може бути бодай найменший лаз.

Він так ніколи й не дізнається, що то була за істота. Вона була схожа на один із жахливих барельєфів на пекельному вівтарі, тільки що жива. Природа ніколи не давала їй цієї подоби, бо надто впадало у вічі те, що істота була незакінчена. Її вигляд суперечив уявленням про нормальність, а викривлення пропорцій не піддаються жодним описам. Віллетт наважується стверджувати хіба те, що ці істоти і були тим, що Ворд створив із недосконалих солей, і кого він тримав собі за слуг або для ритуальних жертвопринесень. Інакше, якби вони не були потрібні, то на вівтарі не різьбили б їхніх подоб. І то було не найгірше з усіх вирізьблених там зображень, проте Віллетт не відкривав інших ям. Першою виразною думкою, яка тоді з’явилася в його голові, був безглуздий абзац із якихось старих паперів Кервена, які він читав іще ген давно; речення, написане чи то Симоном, чи то Джедедаєю Орном у тому перехопленому зловісному листі, адресованому покійному: «Звичайне, що не вийшло Нічого, окрім як ожилого Жахіття, котре пан Г. піднес із Того, що його спромігся тілько частинно зібрати».

Тоді, замість витіснити геть це видиво, у Віллетовій пам’яті, доповнюючи його новим жахом, зринули спогади про ті страшні чутки, які колись ходили про спалене, покорчене тіло, знайдене у полях через тиждень після облави на Кервена. Чарльз Ворд якось розповів лікарю, що про нього казав старий Слокум: те тіло не було ані цілком людським, ані подібним до жодної тварини, про яку будь-коли чули в Потаксеті.

Ці слова стугоніли в голові доктора, а він кидався туди-сюди порослою селітрою кам’яною долівкою. Він намагався прогнати ті спогади, повторював подумки «Отче Наш», іноді збиваючись на мнемонічну тарабарщину на кшталт модерністської Спустошеної землі пана T. С. Еліота [141] Запеклий консерватор, ГФЛ страшенно не любив модерної поезії, зокрема вкрай негативно відгукувався про «Спустошену землю» Томаса Еліота, яка вважається вершинним твором модерної поезії, буквально називаючи її «безглуздою тарабарщиною і нагромадженням алюзій». і, зрештою, перемкнувшись на постійне повторення подвійної формули, яку він допіру знайшов у підземній бібліотеці Ворда: «Y’ai’ng’ngah, Yog-Sothoth», і так далі, аж до останнього рядка — «Zhro». Це трохи його заспокоїло, і за якийсь час він зміг зіп’ястися на ноги, гірко жалкуючи про втрачений у нападі переляку ліхтарик, ошаліло роззираючись у пошуках бодай найслабшого промінчика світла у непроглядно-чорнильній темряві холодного підземелля. Він майже не мав надії побачити його, а все ж напружував очі, розглядаючись навсібіч, видивляючись іскру, відблиск яскравого світла, яке він зоставив увімкненим у бібліотеці. За якийсь час він таки помітив десь ген удалині слабке світелко та, уже геть знемагаючи, поповз до нього, спираючись на коліна та лікті. Він повз серед смороду й завивань, постійно намацуючи перед собою підлогу, щоб не вдаритись об одну з численних велетенських колон або не впасти у мерзотну яму, яку він сам і відкрив.