Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Раз він торкнувся чогось твердого — судячи з усього, східців, які вели до того пекельного вівтаря, і з огидою сахнувся їх. Іншим разом наштовхнувся на ту саму поточену дірками плиту, яку він відкинув з ями, після цього Віллетт став ще обережнішим, наскільки це взагалі було можливо. Втім, зрештою, ні він не натрапив у пітьмі на ту глибоку яму, ані жодна почвара не вилізла з ями, щоб схопити його. Хай що то за істота була там унизу, зараз вона не виказувала своєї присутності жодним звуком чи порухом. Очевидно, з’їдений електричний ліхтарик не пішов почварі на користь. Щоразу, коли Віллетт пальцями намацував дірчасту плиту, він здригався всім тілом. Іноді, коли він повз цими плитами-люками, знизу пробуджувалося гарчання, проте загалом відгуку майже не було, бо він рухався геть безшумно. Поки він отак повз, світло попереду кілька разів відчутно слабло, і доктор розумів, що то одна за одною гаснуть залишені свічки та лампади. Думка про небезпеку загубитися у непроникній тьмі без сірників — у цьому підземному світі страхітливих лабіринтів — спонукала його зірватися на ноги й побігти, і він побіг, бо відкрита яма зосталася позаду; знав-бо, що коли згасне світло, його єдиною надією на порятунок, єдиною надією вціліти буде пан Ворд, який через деякий час, мабуть, вирядить когось на його пошуки. Та ось він потрапив із відкритого простору до вужчого коридору і чітко побачив перед собою світло, яке пробивалося крізь пройму дверей праворуч від нього. За якусь хвилю він уже був там — тремтячи від полегшення, знову увійшов до потаємної бібліотеки молодого Ворда і побачив, як згасає останній тріскотливий вогник останньої лампи, який і привів його в це безпечне місце.

Наступної миті він уже гарячково вливав до спорожнілих ламп олію із каністри, яку він примітив ще раніше, а коли кімната знову освітилася, почав роззиратися в пошуках якогось ліхтарика для подальшого огляду підземелля. Хоч яким він був нажаханим, усе ж в ньому переважила якась незрозуміла похмура цілеспрямованість: він твердо вирішив зазирнути під кожен камінь у своїх пошуках страхітливих таємниць, які стояли за непояснюваним божевіллям Чарльза Ворда. Так і не знайшовши ліхтаря, він вирішив узяти найменшу з ламп, напхав у кишені свічок та сірників і прихопив галон олії, яку вирішив приберегти на всяк випадок, у разі якщо знайде ще якусь приховану лабораторію по той бік жахливої зали з її нечестивим вівтарем та незвіданими закритими колодязями. Щоб знову пройти цією залою, потрібна була неабияка відвага, проте він знав, що мусить це зробити. На щастя, ні страхітливий вівтар, ані відкрита шахта не були біля широкої стіни з камерами, яка огинала печеру, і з якої, власне, двері вели у наступних напрямках пошуків.

Тож Віллетт повернувся назад до великої зали з колонами, до її смороду і приглушених завивань; він прикрутив вогонь у лампі, щоб навіть краєм ока випадково не побачити ні пекельного вівтаря, ані розверзтої ями, біля якої лежить подірявлена кам’яна плита. За більшістю чорних проходів ховалися хіба маленькі кімнатки, деякі порожні, деякі — відведені під комірчини; у тих комірчинах можна було побачити вельми дивні предмети. Одна була напхана вже напівзотлілими та запорошеними стосами одягу, і дослідник відчув радісний трепет, побачивши, що весь той одяг був у моді ще півтора століття тому. В іншій кімнаті він знайшов купу безладно зваленого сучаснішого одягу, наче хтось запасався ним для цілої роти чоловіків. Але що йому найбільше не сподобалось, то це великі мідні балії, які подекуди траплялися, — вони, та ще зловісні інкрустації, які їх прикрашали. Вони були навіть відразливіші за великі олив’яні миски, вщерть заповнені різноманітною гидотою, від яких несло таким смородом, що вирізнявся навіть з-поміж жахливих запахів склепу. Коли він пройшов уздовж стіни приблизно половину зали, то побачив іще один коридор, такий самий, як той, з якого він вийшов, — і в тому коридорі також було чимало дверей. Ним він і вирушив; попервах знайшов три кімнати, в яких не було нічого цікавого, проте нарешті натрапив на великий видовжений кабінет, захаращений резервуарами і столами, жарівницями та сучасним приладдям, безладно розкиданими книжками та нескінченними полицями з банками і пляшками, — все у ньому свідчило про те, що це і є та сама лабораторія Чарльза Ворда, яку він шукав і де не було жодного сліду давнішого перебування в ній Джозефа Кервена.