Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Проте Віллетт зумів опанувати себе і заходився вивчати вибиті на стінах формули. Літери поросли грибком, деякі майже стерлися, оскільки їх вирізали ще в часи Джозефа Кервена, але й сам текст був більш-менш знайомим для того, хто читав нотатки Кервена чи серйозно цікавився історією магії. В одній формулі доктор непомильно впізнав фрагмент, який пані Ворд чула від свого сина тієї зловісної Страсної п’ятниці минулого року і який, як йому потім пояснили знавці цієї справи, був страхітливим звертанням до таємних богів, що живуть за межами звичних сфер. Тут воно було записане не точно так, як його відтворила з пам’яті пані Ворд, чи так, як знаюча людина цитувала за текстом Еліфаса Леві [144] Псевдо Альфонса Луї Константа, французького окультиста і таролога. ; проте не випадало сумніватися, що це саме воно, а від слів на кшталт Саваоф, Метратон, Альмуазин та Заріатнатмік дослідника охоплював дрож, незважаючи навіть на те, що він уже встиг зіткнутися з мерзотою космічних масштабів.

Слова цієї формули були написані на лівій від входу стіні. Права стіна також була списана згори донизу, і Віллетт злякано впізнав серед написів ту саму формулу, на яку він так часто натрапляв серед пізніших нотаток у бібліотеці. Загалом, вони не відрізнялися від рукописних текстів і так само, як і в нотатках Ворда, починалися з прадавніх символів «Голова Дракона» і «Хвіст Дракона». Проте правопис суттєво відрізнявся від сучасних записів, наче старий Кервен якось по-інакшому записував звуки або ж у пізніших дослідженнях вдосконалив магічні формули та зробив їх дієвішими. Доктор спробував порівняти вибитий на камені текст із тим, який досі крутився в нього в голові, проте це було непросто. Запис, який він пригадував, починався з «Y’ai ’ng’ngah, Yog-Sothoth», а у настінній версії на початку було «Aye, engengah, Yogge-Sothotha», і в цьому варіанті, на його думку, друге слово було значно важче ділити на склади.

Пізніший варіант тексту вже міцно засів у його пам’яті, і тепер його неабияк стурбувала така розбіжність, тож він спіймав себе на тому, що проказує першу формулу вголос, намагаючись зрозуміти, як мала звучати висічена в камені формула. Дивно і зловісно лунав його голос у цих прадавніх проклятих безоднях, його акценти бриніли півтонами закляття незнаної давнини, йому вторувало бездумне, богохульне виття із глибоких ям, нелюдські каденції якого ритмічно здіймалися і опадали, пробиваючись крізь сморід та пітьму.

«Y’AI ’NG’NGAH,

YOG — SOTHOTH

H’EE — L’GEB

F’AITHRODOG

UAAAH!»

Але що це за холодний вітер здійнявся, щойно закінчився наспів? Затремтіли вогники в лампах, згустився морок, і вже ледве можна було розібрати літери на стінах. Звідкілясь з’явився дим і їдучий кислий запах, який заглушив сморід з колодязів; Віллетт уже відчував такий запах раніше, проте зараз він став значно міцніший та різкіший. Він відвернувся від стіни з написами і перевів погляд на кімнату, як і раніше, захаращену чудернацьким приладдям, і побачив на підлозі кілік [145] Вживання ГФЛ слів «кілік» та «лекіф» як взаємозамінних, хоч це дві цілком різні посудини, жодним чином не пояснюється. Ніяких коментарів із цього приводу немає, тому різницю між посудом найкраще ігнорувати. , у якому лежав той зловісний сипкий порошок, а з нього здіймалася хмара сірувато-чорних випарів — густих і непрозорих. Той порошок — Боже Всемогутній! — був із полички «Materia». Що з ним зараз відбувалося, з чого це все почалося? Та формула, яку він наспівував, перша з двох, «Голова Дракона», висхідний вузол — Господи помилуй, чи ж це…

Доктор похитнувся, в голові у нього вихором закрутилися розрізнені фрагменти всього, що він бачив, чув або читав у страхітливій справі Джозефа Кервена і Чарльза Декстера Ворда. «Яко я вже давно тобі казав, не взивай до Того, що не зможеш відізвати: ані з мертвої Персті ані зо сторонніх Сфер. І най Слова незмінно будуть на поготові, спинись, як буде бодай найменший сумнів що до того, Кого ти воззвав». Господи милосердний, що то за постать в клубах диму?

Марин Бікнелл Віллетт навіть не сподівався, що хтось, окрім найближчих друзів, повірить бодай у частину його оповіді, тому не виносив цю історію на широкий загал. Лише кілька сторонніх людей чули її з третіх вуст і, звісно ж, переважно посміювалися, кажучи, що доктор уже старіє. Йому порадили піти у тривалу відпустку та надалі уникати справ, пов’язаних із нервовими потрясіннями. Проте пан Ворд знав, що досвідчений лікар каже жахливу правду. Бо хіба ж він сам не бачив на власні очі той жахливий лаз у підвалі хатини? Хіба ж Віллетт ще об одинадцятій годині того злощасного ранку не відправив його, знеможеного й хворого, додому? Хіба ж він марно не надзвонював докторові цілий вечір і наступного дня, і чи не поїхав він опівдні назад до тієї хатинки, де й знайшов свого друга непритомним, хоча й неушкодженим, в одному з ліжок на другому поверсі? Віллетт хрипко дихав і ледь розплющив очі, коли пан Ворд дав йому трішки бренді з пляшки, яку здогадався прихопити з авта. Тоді він затремтів і закричав: «Та борода… ті очі… Господи, а ти хто?» Вельми дивна фраза, з огляду на те, що адресував він її охайному, синьоокому, чисто виголеному добродію, якого знав іще, звідколи той був хлоп’ям.