Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Доктор Віллетт і пан Ворд були мовчазні і геть спантеличені. Вони зіштовхнулися з незнаним і виявили, що їм бракує емоцій, щоб належним чином на нього відреагувати. Особливо Віллетт, який уже, здавалося, просто переситився жахливим досвідом, що випав на його долю; обоє чоловіків сиділи, тихі і безпорадні, аж до закриття бібліотеки. Тоді вони рушили до маєтку Ворда на Проспект-стріт, де проговорили до пізньої ночі, так нічого і не вирішивши. Доктор зостався там до ранку, проте і вранці не пішов додому й залишався там аж до пообіддя неділі, коли надійшла звістка від детективів, виряджених на пошуки доктора Аллена.

Пан Ворд, який у домашньому халаті нервово походжав вітальнею, сам відповів на дзвінок, а почувши, що звіт майже готовий, попросив детективів прибути наступного ж ранку, і то якомога раніше. Вони з Віллеттом були вельми раді, що бодай на одному з фронтів справа нарешті зрушила з місця, бо хай звідки походила та дивна, писана мінускулами записка, було загалом зрозуміло, що «Кервен», якого необхідно знищити, не хто інший, як бородатий незнайомець з його незмінними окулярами. Чарльз боявся цього чоловіка і сам писав Віллетту, що того потрібно вбити і розчинити у кислоті. Ба більше — під іменем Кервена Аллен листувався з європейськими чаклунами і, очевидно, вважав себе аватаром покійного некроманта. Тепер же нове невідомо ким написане послання стверджувало те саме — «Кервена» слід убити, а тіло розчинити в кислоті. Надто вже очевидним був зв’язок між двома повідомленнями, щоб ним нехтувати; зрештою, чи не планував сам Аллен убити молодого Ворда за намовою істоти, яка йменувала себе Гатчинсоном? Звісно, знайдений ними лист ніколи не потрапляв до рук бородатого чужинця, проте з тексту було зрозуміло, що Аллен уже виношував плани, як розправитися з молодиком, якщо той буде надто «норовливий». Зрозуміло, що слід було попередити наміри Аллена і, не вдаючись до радикальних заходів, кудись його помістити, де б він не зміг заподіяти шкоди молодому Чарльзу Ворду.

Того дня, без надії сподіваючись здобути бодай якусь дрібку інформації стосовно найбільших таємниць цієї справи з того єдиного джерела, яке могло цією інформацією поділитися, батько з доктором поїхали до бухти і навідали молодого Чарльза у шпиталі. Віллетт спокійно і серйозно розповів йому про все, що там побачив, запримітивши, як юнак блідне з кожною наступною деталлю, що тільки підтверджувало правдивість його слів. Доктор намагався досягти максимально драматичного ефекту, стежачи, чи не здригнеться, бува, Чарльз від опису закритих ям і безіменних покручів, які в них перебували. Але Ворд залишався незворушним. Віллетт на мить спинився, а тоді обуреним голосом заговорив про те, як ті істоти голодували за його відсутності. Він докоряв юнакові за його дивовижну негуманність, і сам здригнувся, почувши у відповідь сардонічний сміх. Вочевидь, збагнувши марність запевнень, що ніяких підземель там не існувало, Чарльз, здається, сприймав усю цю пригоду як похмурий жарт, лише іноді хрипко посміюючись із деяких моментів. Тоді він зашепотів у відповідь, і жахливе враження від сказаного посилювалося тоном його хрипкого голосу: «Чорт його забирай, вони їдять, але того не потребують! От у чому ґудз! Місяць, кажете, нічого не їли? Пане-добродію, майте розум! Чи відаєте, який то насміх зі старого Віпла з його пустопорожніми погрозами? Чого б то ви думали він напівоглух від тего галасу із Зовнішніх світів, але нічого не бачив і не чув у тих керницях! Він же й не помишляв, що вони там є! Чорти би вас забрали, та ж ті прокляті тварюки виють там, ще відколи Кервен пощез іще сто і п’ятдесят сім літ тому!»

Більше Віллетт не витягнув з юнака жодного слова. Наляканий, проте сповнений рішучості, він повів оповідь далі, сподіваючись, що якась із деталей зможе вирвати його співбесідника із стану того божевільного спокою, який він зберігав. Доктор з болем дивився на обличчя юнака, і споглядаючи зміни, які відбулися з ним за останні місяці. Воістину, цей хлопчина прикликав з небес безіменні жахіття. Коли Віллетт згадав кімнату з формулами та сіруватим порошком, Чарльз здригнувся. На його обличчі знову з’явилась знущальна посмішка, коли він почув, що Віллетт прочитав у зошиті, він навіть зронив, що то старі нотатки, які нічогісінько не означатимуть для того, хто глибоко не обізнаний з історією магії.

— Проте, — додав він, — якби ви знали слова, щоб воззвати до того, що було в тій урні, ви б оце зі мною не говорили. То був Нумер 118, і я собі так міркую, для вас було би немалим потрясінням, якби ви зазирнули до мого списку в іншій кімнаті. Я ще не воззивав до нього, хотяж і помишляв про те акурат того дня, як ви мене сюди ласкаво запросили.