Я повідомив телеграмою про зміну маршруту і був радий вже того вечора отримати відповідь, що моя пропозиція його цілком влаштовує. У телеграмі було написано:
План цілком влаштовує. Зустріну потяг 13:08 середу. Не забудьте запис, листи, світлини. Нікому ні слова, куди їдете. Очікуйте великих відкриттів.
Ейкелі.
Те, що я отримав цю телеграму у відповідь на свою, доставлену йому посланцем зі станції Таунсенд додому чи переказану телефоном, спростовувало будь-які підсвідомі сумніви щодо автора того приголомшливого листа. Я відчув очевидну полегкість — навіть більшу, ніж я на той час міг сподіватися, адже всі мої сумніви мали доволі глибоке коріння. Однак тої ночі я спав міцно і спокійно, а протягом двох наступних днів ретельно готувався до від’їзду.
VI
Я виїхав у середу, як і було домовлено, прихопивши валізу з усім необхідним для подорожі, включно з науковими матеріалами, записом фонографа, світлинами і цілою текою листів Ейкелі. На його прохання, я нікому не повідомив про мету своєї подорожі, бо розумів, що справа потребує повної таємності, навіть якщо все складеться якнайкраще. Думка про майбутній інтелектуальний і духовний контакт з чужими, істотами з позамежжя була приголомшливою навіть для мого вже підготовленого до цього розуму, що вже казати про її можливий вплив на великі маси непоінформованих невігласів? Не знаю, що брало в мені гору — страх чи очікування захопливої пригоди, коли я в Бостоні пересідав на потяг, що ішов на захід спочатку через добре знайомі мені місця, а потім через дедалі менш відомі: Волтгем — Конкорд — Ейер — Фітчбурґ — Гарднер — Етол…
Мій потяг запізнився у Ґринфілд на сім хвилин, але експрес на північ ще не відбув. Я поспіхом пересів на нього і, відсапуючись, спостерігав у вікно вагона, як потяг пролітає залиті сонцем місця, про які я так багато читав, але де до сьогодні жодного разу не був. Я знав, що потрапив на давню землю Нової Англії, яка зберегла свій первісний вигляд, на відміну від механізованих та урбанізованих районів півдня та узбережжя, де минуло моє життя; незіпсована, давня земля без чужинців і фабричного диму, рекламних щитів і бетонних автошляхів, тобто без усіх ознак сучасності, що заполонили решту країни. Тут сподіваєшся побачити місцеві традиції, що залишились недоторканими і пустили глибоке коріння в навколишній світ, той спосіб життя, що зберігся здавна і до сьогодні, де ще живі чарівні давні спомини, де саме підґрунтя вельми сприятливе для мало кому відомих загадкових вірувань.
Час від часу я бачив, як проти сонця виблискує голубінь ріки Коннектикут, яку ми перетнули за Нортфілдом. Попереду мріли таємничі зелені схили; від провідника я дізнався, що ми вже у Вермонті. Ще він порадив перевести стрілки на годину назад, бо край північних пагорбів не визнавав літнього і зимового часу. Виконуючи пораду кондуктора, я водночас ніби перегорнув календар на ціле сторіччя назад.
Потяг їхав зовсім близько до води, і на протилежному березі річки, у Нью-Гемпширі, було видно крутий схил Вентестиквіта, про який ішлося у багатьох стародавніх легендах. Ліворуч з’явилися вулиці, а праворуч, посеред нуртуючого потоку — зелений острів. Люди посхоплювалися з місць і рушили до дверей, а за ними і я. Потяг зупинився, і я вийшов на довгий перон станції Бреттлборо.
Окинувши поглядом вервечку авто, що очікували на стоянці, я почав гадати, який з них міг бути «фордом» Ейкелі, але мене впізнали раніше. Втім, зустрічав мене, простягнувши для вітання руку, однозначно не Ейкелі; чоловік солодкавим голосом поцікавився, чи не я той самий Альберт Н. Вілмарт з Аркгема. Він був геть не схожий на сивого бороданя Ейкелі, якого я знав зі світлини; цей був набагато молодший, типово міський житель, у модному вбранні, з вузькою смужкою чорних вусиків. Його соковитий голос видався мені знайомим, але я ніяк не міг згадати, де і коли чув його.
Поки я розглядав співбесідника, той повідомив, що приїхав з Таунсенда замість свого друга, пана Ейкелі. Як пояснив незнайомець, в Ейкелі стався напад ядухи, тож він не міг вирушити в подорож. Мене запевнили, що нічого небезбечного для його здоров’я нема і що нашим планам ніщо не завадить. Я не міг збагнути, якою мірою пан Нойєс — так він назвався — був посвячений у дослідження і відкриття Ейкелі, однак його очевидна легковажність свідчила, що він — людина радше випадкова. Пам’ятаючи, що Ейкелі живе самітником, я був дещо здивований появою такого друга, проте це не завадило мені сісти в його автомобіль — зовсім не старий, як повідомляв у листах Ейкелі, а великий і бездоганно чистий представник новітнього покоління машин — вочевидь, власність Нойєса, з массачусетським номером і кумедним значком «священної тріски [42] «Священна тріска» (sacred codfish) — один із символів Массачусетсу, оскільки промисел тріски відігравав значну роль в економіці штату 18–19 ст.
». Мій проводир, вирішив я, мабуть, приїхав у Таунсенд на літо.
Читать дальше