Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Нойєс сів за кермо, і ми одразу рушили. Я був радий, що він не дуже балакучий, бо якась дивна напруга у повітрі не налаштовувала на розмову. У світлі пообіднього сонця містечко мало дуже привабливий вигляд, я одразу це зауважив, коли машина спускалася схилом і повертала праворуч, на головну вулицю. Місто поринуло у напівсон, як усі старовинні міста Нової Англії, картини яких пам’ятаєш з дитинства, де щось у симфонії дахів і шпилів, димарів і цегляних стін зачіпає в душі найпотаємніші струни пам’яті предків. Мені здалося, що я наблизився до порога місцевості з казково недоторканими нашаруваннями давнини, місцевості, де усе ще тривали дивні події минулого, яке і досі ніхто не зважується потурбувати.

Коли ми виїхали з Бреттлборо, напруга та лихі передчуття посилились, чому сприяло скупчення пагорбів навколо нас — кам’янисті й зелені схили громадилися, тиснули і страхали, із сивої давнини сповнені моторошних таємниць та істот, які могли загрожувати всьому живому. Якийсь час ми їхали уздовж широкої, але мілководної річки, що брала початок у невідомих пагорбах на півночі і мала назву Вест Рівер. Коли я почув цю назву від свого супутника, мене пересмикнуло: я згадав газетні повідомлення саме про цю річку, про виявлене у ній під час повені тіло одного з крабоподібних створінь.

Поступово місцевість навколо нас ставала дикою і зовсім пустельною. Старовинні на вигляд мости визирали поміж пагорбів, наче привиди минулого, а покинута залізнична колія удовж річки, здавалося, сповнювала повітря запахом тліну. Перед очима пролітали яскраві мальовничі долини і громаддя скель; незайманий сірий аскетичний граніт Нової Англії визирав з-під зелені, що вкривала вершини гір. У вузьких ущелинах бігли струмки, які несли до річки незліченні таємниці тисяч гірських вершин, де ніколи не ступала нога людини. В обидва боки від дороги розбігалися вузькі, ледь помітні манівці, торували собі шлях через густі, величні лісові масиви, серед первісних дерев яких могли зачаїтися цілі армії духів. Побачивши все це, я подумав, як невидимі мешканці лісів не давали Ейкелі спокою під час його мандрівок цією дорогою, і зрозумів, що він тоді відчував.

Мальовниче старовинне містечко Ньюфейн, повз яке ми проїхали менше ніж за годину дороги, було нашим останнім зв’язком зі світом, який людина могла вважати завойованим остаточно і безповоротно — після цього зникли будь-які ознаки сьогоднішнього, позначеного часом. Ми потрапили до фантастичного світу мовчазної ірреальності; вузенька стрічка дороги піднімалась і опускалась, оминаючи ніби з власної примхи безлюдні зелені вершини і майже пустельні долини. Крім гудіння двигуна нашого авто і невиразного шуму на поодиноких фермах, які ми час від часу проїжджали, єдиним звуком, який вловлювало вухо, було дзюрчання невидимих джерел, захованих у гущавині тінистих лісів.

Від близькості приземкуватих куполів зелених пагорбів перехоплювало подих. Їх круті урвисті схили перевершили всі мої очікування і нічим не нагадували знайомого нам буденного світу. Густі незаймані хащі на цих неприступних крутосхилах, здавалося, приховували чужинські небачені речі, і мені спало на думку, що сама вже незвичайна форма пагорбів має дивне і давно забуте значення, наче вони — колосальні ієрогліфи, залишені расою гігантів, чиї звитяги продовжують жити лиш у нечастих і найглибших снах. У моїй пам’яті зринули всі легенди минулого, як і всі приголомшливі докази з листів та артефактів Генрі Ейкелі, ще більше посиливши відчуття тривоги та близької небезпеки. Разом згадалися мета мого візиту та всі його дивовижні обставини, і я на мить заціпенів, майже втративши бажання продовжувати пошук незвіданого.

Мій провідник, напевно, зауважив мою стривоженість, бо мірою того як дорога ставала ще більш пустельною і нерівною, машину трясло все сильніше, а наш рух уповільнювався, його люб’язні пояснення ставали розлогішими і з часом полилися невпинним потоком. Він говорив про красу і загадковість цих місць, виявляв обізнаність із фольклорними дослідженнями мого майбутнього господаря. Його ввічливі запитання засвідчували, що йому відома суто наукова мета мого приїзду, а ще він знає про важливі матеріали, які я везу; проте він жодним словом не прохопився про свою обізнаність із відкриттями Ейкелі.

Манера поведінки мого супутника була настільки люб’язною, природною і притаманною міському жителю, що його слова мали б заспокоїти і підбадьорювати, але, хоч як це дивно, що далі ми заглиблювалися у незвідані та дикі лісові нетрі, я відчував дедалі більшу тривогу. Часом здавалося, наче він хоче дізнатись, що мені відомо про дивовижні таємниці цих місць; і з кожним його висловлюванням посилювалось непевне, дражливе і страхаюче відчуття, що я уже десь чув цей голос. То була не проста подібність — вона чаїла якусь загрозу, попри м’яку, інтелігентну манеру говорити. Я чомусь пов’язував цей голос із призабутими нічними жахами і відчував, що можу збожеволіти, якщо пригадаю, де саме його чув. Якби тієї миті мені вдалося знайти якусь поважну причину, гадаю, я б відмовився від задуманого візиту, але ніякої такої нагоди не трапилося, і я вирішив, що твереза наукова розмова з Ейкелі допоможе мені отямитися.