Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

До того ж якийсь дивний спокій випромінювала неземна краса гіпнотичного краєвиду, в який ми поринали, наче у казці. Здавалося, сам час загубився у лабіринті дороги, а довкола воскресла краса минулих століть — правічні гаї, незаймані пасовиська з яскравими осінніми квітами, а ще, віддалік одне від одного, маленькі брунатні фермерські обійстя, що вигідно облаштувались у тіні розлогих дерев серед пахощів шипшини і тонконога. Навіть сонячне світло було тут неземним і яскравим, наче всю цю місцину огорнула якась особлива атмосфера. Я ніколи не бачив нічого подібного, хіба тільки як тло пейзажів італійських примітивістів. Такі краєвиди зображували на своїх картинах Содома [43] Sodoma (Giovanni Antonio Bazzi) — італійський художник доби Відродження. і Леонардо, та й то лиш як далеку перспективу другого плану крізь плетиво ренесансних арок. Ми ж тепер наче і справді розчинилися в цьому пейзажі, і мені здалося, що завдяки його таємній магії я віднаходжу те одвічно знайоме або успадковане мною, що так довго і марно намагався знайти.

Машина проминула поворот на вершині крутого схилу і несподівано спинилася. Ліворуч од мене, за доглянутим газоном, що межував із дорогою і був позначений білим камінням, стояв двоповерховий будинок з мансардою — незвичайного для цієї місцевості розміру і дуже вишуканий, з цілою низкою прибудов, що тулилися до нього ззаду і праворуч: з’єднані переходами комори, повітки і вітряк. Вітряк я одразу впізнав, адже бачив його на світлині, яку прислав мій друг, і тому не здивувався, прочитавши ім’я Генрі Ейкелі на оцинкованій поштовій скриньці при дорозі. Трохи віддалік, за будинком, тяглася смуга боліт і рідколісся, за нею підносився крутий, вкритий густим лісом пагорб, що завершувався гострим шпилем. Як я здогадувався, саме це й була вершина Темної Гори, до половини якої ми щойно піднялися.

Вийшовши з машини і взявши у мене валізу, Нойєс попросив зачекати, поки він сходить до Ейкелі, повідомити про мій приїзд. Сам же він, за його словами, дуже поспішав і не міг довго затримуватися. Коли він хутко попрямував до будинку, я вийшов з машини, аби трохи розім’яти ноги перед розмовою і довгими посиденьками. Схоже, нервозність і напруга знову сягнули апогею. Тепер, коли я опинився на місці описаних Ейкелі жахливих подій, сказати по правді, я побоювався майбутньої бесіди, яка мала відкрити мені чужий і заборонений світ.

Близький контакт із чимось незвичайним частіше викликає острах, ніж надихає, тож у мене зовсім не викликала піднесення думка про те, що просто на цьому відтинку дороги після безмісячної ночі, ночі жаху і смерті, з’являлися страшні сліди і смердючий зелений слиз. Я з подивом зауважив, що ніде не видно собак Ейкелі. Невже після мирної угоди з тими істотами він усіх їх продав? Хоч як я намагався, але не міг переконати себе у безпечності й надійності їхньої угоди, про що Ейкелі так наполегливо писав у своєму останньому, дивно не схожому на попередні, листі. Зрештою, він був людиною прямодушною, не обтяженою великим життєвим досвідом. Чи не було якихось глибинних і лиховісних підводних течій під поверхнею цієї спілки?

У полоні своїх думок, я кинув погляд на дорожню куряву, що була свідком таких лячних подій. Кілька останніх днів були сухими, тож поверхню дороги помережили найрізноманітніші сліди, попри те, що гості до цих місць навідувались нечасто. Охоплений якоюсь незрозумілою цікавістю, я почав відновлювати у пам’яті враження від листів, намагаючись зіставити страхітливі образи з реальними місцями та подіями. Було щось загрозливе і неприємне у потойбічній тиші, в притлумленому, ледве чутному плюскоті далеких струмків, у зелених вершинах і чорних лісах, що заступали обрій і тиснули на нього зусібіч.

І раптом у моїй свідомості виник образ, порівняно з яким усі ці непевні загрози і спалахи уяви стали геть несуттєвими. Я вже казав, що роздивлявся чудернацьке мереживо відбитків на дорозі просто з цікавості, однак за мить мене охопив несподіваний, непідробний, паралізуючий жах. Адже хоча сліди були переважно заплутані і накладались один на одного так, що не привертали уваги випадкового спостерігача, мій неспокійний погляд виокремив певні деталі поблизу того місця, де стежина до будинку вливалася в дорогу, якою ми приїхали; без найменших сумнівів і без надії я усвідомив страшне значення цих деталей. Не марно ж я, врешті-решт, стільки годин вивчав отримані від Ейкелі світлини з відбитками кігтів. Надто добре я запам’ятав ці клешні і незрозуміле спрямування сліду, якого не зустрінеш у жодної земної істоти. Не було найменшого шансу на рятівну помилку. Поза сумнівом, перед моїми очима були залишені кілька годин тому принаймні три сліди, що по-блюзнірському виділялися серед дивного плетива відбитків, які помережили стежку до будинку Ейкелі. То були нелюдські сліди живих грибів з планети Юґґот.