Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Також він повідомляв про загибель іще кількох собак та придбання нових, а ще про стрілянину, що стала невід’ємною прикметою безмісячних ночей. Серед відбитків кігтів на дорозі і на задвірку його будинку тепер постійно з’являлися сліди Брауна та ще одного-двох людей у черевиках. Ейкелі визнавав, що справи кепські і що йому час перебиратися до сина в Каліфорнію, навіть якщо не вдасться швидко продати будинок. Але як же нелегко покидати єдине місце, яке ти вважаєш своєю домівкою! Він спробує протриматись іще якийсь час; можливо, йому поталанить віднадити непроханих гостей — особливо якщо він напоказ облишить будь-які спроби розгадати їхні таємниці.

Я, не зволікаючи, відповів Ейкелі і знову запропонував свою допомогу, ще раз висловивши палке бажання приїхати до нього, аби спільно переконати представників влади в небезпечності його становища. Його відповідь щодо моєї пропозиції була вже менш категоричною, однак він писав, що хотів би трохи перечекати, аби дати раду своїм справам і підготуватись до від’їзду з родинного гнізда, яке перетворилось на смертельно небезпечне. Люди з підозрою ставляться до його досліджень, і для нього буде краще виїхати потай, не викликаючи занепокоєння у сусідів і не змушуючи їх сумніватися в його психічному здоров’ї. Він визнав, що вже зазнав чималих випробувань і хотів би виїхати звідси, по можливості, зберігаючи гідність.

Цього листа я отримав двадцять восьмого серпня і у відповідь написав підбадьорливе послання. Вочевидь, мої підбадьорювання подіяли, бо в наступному листі Ейкелі висловив мені вдячність і значно менше писав про свої страхи. Разом із тим його лист не можна було назвати сповненим оптимізму, позаяк він висловив упевненість, що створіння лишень тимчасово облишили його, мабуть, на час повного місяця. Він сподівався на безхмарні ночі і розпливчасто натякав, що може перебратися до Бреттлборо, коли місяць піде на спад. Я знову спробував підбадьорити Ейкелі, але п’ятого вересня надійшло нове послання, що, вочевидь, випередило мій лист, який ще був у дорозі, і на цього листа я вже не міг дати такої підбадьорливої відповіді. З огляду на його важливість я наведу текст без скорочень — наскільки мені пощастило закарбувати в пам’яті ці написані нерівним почерком слова. В листі було написано:

Понеділок.

Дорогий Вілмарте!

Це, скоріше, песимістичний постскриптум до мого попереднього листа. Минулої ночі небо затягло густими хмарами — місячне світло ніяк не пробивалося крізь них, хоча й дощу не було. Справи зовсім кепські, і, здається, всупереч нашим сподіванням, скоро настане кінець. Опівночі щось сіло на дах мого будинку, і собаки почали рватися з ланцюга, аби подивитися, що то було. Я чув їхній гавкіт, а потім одному пощастило зірватися і заскочити на дах низенької прибудови. Там почалася запекла сутичка, і я почув жахливе дзижчання, якого ніколи не забуду. А потім відчув страшний сморід. Приблизно цієї ж миті пролунали постріли, і кулі, пробивши віконне скло, мало мене не зачепили. Гадаю, головні сили цих істот підійшли ближче, коли собаки розділилися через сутичку на даху. Що там відбувалось, я ще не знав, однак побоювався, що ці тварюки навчилися краще управлятися зі своїми крилами. Я вимкнув світло в домі, порозчиняв вікна, немов бійниці, і почав стріляти на всі боки, намагаючись не поцілити в собак. На цьому все й скінчилося, а вранці я побачив у дворі великі калюжі крові, а поруч із ними якусь липку зелену речовину, яка жахливо смерділа. Я видерся на дах і там виявив таку ж саму паскудну гидоту. П’ятьох псів було вбито, і, схоже, одного з них підстрелив я, бо цілив занадто низько і влучив собаці у спину. Зараз я міняю вибиті шибки і збираюся до Бреттлборо по нових собак. Боюся, що на тамтешній псарні мене вважають божевільним. Пізніше напишу Вам іще. Мабуть, за тиждень-два я буду готовий виїхати, хоча мені й думати про це не хочеться.

Поспіхом, Ейкелі

Проте це був не єдиний лист від нього, який випередив мій. Наступного ранку, шостого вересня, прийшов іще один; цього разу то були якісь надряпані у нестямі карлючки, вони позбавили мене самовладання і завели в глухий кут, тож я не знав, що й казати або робити далі. І знову я не придумаю нічого ліпшого, ніж процитувати лист якомога повніше, наскільки це дозволяє пам’ять.

Вівторок.

Хмари так і не розвіялися, місяця знову не видно — та він і так щербатий. Обплутав би дім електричними дротами, щоб пустити по них струм і встановив би прожектор, якби не був упевнений, що вони обріжуть кабель, щойно його встигнуть протягти.