Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Тим часом ми продовжували обговорювати чорний камінь і способи його доставки до Аркгема — Ейкелі вважав недоцільним мій приїзд до місця, де він проводив свої страшні дослідження. З певних причин він також боявся перевозити камінь якимось звичайним способом. Остання його ідея була доправити камінь у Беллоуз Фоллз, а звідти — у Бостон і Мен через Кін, Вінчендон і Фітчбурґ, хоча в цьому випадку маршрут і проляже по вельми безлюдних дорогах серед лісистих пагорбів, що було не так зручно, як подорож головною магістраллю до Бреттлборо. Він сказав, що коли пересилав мені запис фонографа, помітив поблизу пошти чоловіка, чия поведінка та зовнішність викликали у нього підозру. Цей чоловік якось надто нав’язливо спілкувався з поштовими службовцями і сів саме у той потяг, яким був відправлений запис. Ейкелі зізнався, що побоювався за бандероль, аж поки не отримав від мене повідомлення про її благополучне прибуття.

Приблизно о цій же порі — тобто на другий тиждень липня — зник іще один мій лист, про що я дізнався з повідомлення від занепокоєного Ейкелі. Після цього він попросив не писати йому більше у Таунсенд, а пересилати листи на головний поштамт у Бреттлборо, куди він наїжджатиме машиною або автобусом, який нещодавно замінив пасажирські потяги — вони постійно запізнювались. Я відчув, що він дедалі більше тривожиться, бо в усіх подробицях описує невпинний гавкіт собак безмісячними ночами, а ще повідомляє про свіжі сліди кігтів, які бачить вранці на дорозі або у грязюці в себе на задвірку. Одного разу він розповів про безліч слідів, що вишикувалися у лінію навпроти такої ж лінії собачих слідів, і на підтвердження своїх слів переслав мені страхітливу світлину. Це сталося саме після тої ночі, коли гавкіт і виття собак стали просто нестерпними. У середу вранці вісімнадцятого липня я отримав телеграму з Беллоуз-Фоллз, у якій Ейкелі повідомляв, що відправив чорний камінь потягом № 5508 залізничної гілки Бостон-Мен, він вирушив з Беллоуз-Фоллз о 12:15 дня і прибуває на Північний вокзал Бостона о 16:12 по обіді. За моїми розрахунками, він мав прибути до Аркгема не раніше наступного полудня, тож увесь ранок четверга я чекав. Однак полудень настав, а потім і минув, і коли я зателефонував до поштової контори, дізнався, що жодних відправлень на моє ім’я не надходило. Стривожившись, я зателефонував транспортному агентові на Північний вокзал у Бостоні і майже не здивувався, коли почув, що відправлення не надходило і туди. Потяг № 5508 прибув учора з 35-хвилинним запізненням, але для мене там ніякої коробки не було. Агент пообіцяв дізнатися, чому так сталось, і провести розслідування, а я під кінець дня відправив телеграму Ейкелі.

Відповідь з Бостона не забарилася — слід віддати належне транспортній службі: агент зателефонував мені, щойно з’ясував усі обставини. Схоже, що залізничник, котрий їхав потягом № 5508, згадав інцидент, який міг стосуватися зникнення моєї бандеролі — суперечку з худорлявим, рудоволосим, неотесаним чолов’ягою з вельми дивним голосом; це сталося, коли потяг зупинявся у Кіні, Нью-Гемпшир, близько першої години дня.

Чоловік той був надміру схвильований і запевняв, що очікує прибуття важкої коробки, якої не було в потязі і про яку не було жодної згадки у реєстрі вантажів залізничної компанії. Він назвався Стенлі Адамсом, і в нього був такий на диво деренчливий монотонний голос, що залізничник відчув, як в нього паморочиться у голові і хилить у сон, він навіть не зміг дослухати його до кінця і пригадати, чим скінчилася розмова, згадав лише, що коли отямився, потяг уже рушив. Бостонський агент від себе додав, що цей службовець — винятково порядний, надійний і чесний юнак, з незаплямованою репутацією і вже давно працює у компанії.

Того вечора я вирушив до Бостона, щоб особисто розпитати залізничника, з’ясувавши у конторі його ім’я та адресу. Він виявився щирим молодим чоловіком, викликав довіру, одначе після недовгої розмови я зрозумів, що нічого нового він не розповість. Мені здалося дивним, що він не був упевненим, чи зможе впізнати того чоловіка, зустрівши знову. Зрозумівши марність подальших розмов, я повернувся до Аркгема і до ранку писав листи Ейкелі, до поштової контори, управління поліції і поштовому агенту в Кіні. Я відчував — чоловік із дивним голосом, що у такий незвичайний спосіб вплинув на хлопця, відіграє ключову роль у цій зловісній пригоді, і сподівався, що станційні службовці або телеграфісти в Кіні зможуть бодай щось повідомити про нього, про те, як, коли і до кого він звертався з приводу свого вантажу.