Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

— Ні, — відповіла вона.

— Я теж, — сказав я.

«Аніара» — поетична поема, за якою цього року було створено оперу. [22] Оперу «Аніара» написав 1959 року шведський композитор і диригент Карл Бірґер Блумдаль (1916–1968). У ній розповідалося про космічний корабель, що мимохіть збився з курсу і, втративши будь-який контроль, блукав у космосі. Я відчував себе так само. Бо теж не знав, якою дорогою іти. А дечого в собі я зовсім не вмів контролювати.

Але цього я Аґнеті не сказав. Оскільки прийшов Коре. Він став неподалік і заходився витрушувати зі своїх сандаль пісок.

— Підете з нами увечері грати в кеглі? — спитав він.

— Побачимо, — знехотя відповів я.

— Потім я покажу тобі кілька ескізів, — сказала Аґнета так тихо, що лише я й почув.

— Звичайно, підемо, — мовив я на повен голос.

Згодом я попростував до своїх господарів обідати. Коре пішов зі мною, бо нам було по дорозі. Він насвистував якусь модну пісеньку. Але в моїй голові снували свої думки.

— Що б ти робив, якби опинився сам на сам у кімнаті з кимось, хто тобі подобається? — спитав я, коли ми трохи пройшли.

Він перестав свистати.

— Там є ліжко? — поцікавився Коре.

— Очевидно, є, — відповів я.

— Тоді я подбав би про те, щоб ми на нього сіли, — сказав він.

— А потім?

— Потім я присунувся би ближче, — вів він далі. — Добре, якби ви мали щось таке, що можна було б роздивлятися. Книжку абощо. А за хвильку-другу я обняв би її за плечі.

— А після того?

— Поцілунки, пестощі й нестримна жага. Словом, купи презервативи. Вони є в аптеці. Звуться «French letters».

— Та ну тебе, — пирхнув я.

І тут наші дороги розійшлися.

Іноді життя підносить нам несподіванки.

— У нас для тебе сюрприз, — сказали сестри Уддгам, тільки-но я переступив поріг.

Саме в них я й жив. Уддгам означає «дивна шинка». То були дві біляві тітоньки, які мешкали в одному будинку зі своїм старшим братом, що хворів на легені й здебільшого сидів у кріслі й відхаркував слину в камін.

Ще в перший день сестри показали мені свій сад. Ним виявилося похмуре подвір’я за будинком, де в закутку росло кілька блідих незнайомих мені рослин. Сестри Уддгам дивилися на мене й усміхалися. Що тут скажеш?

— Oh, what a lovely garden! [23] О, який чудовий сад! (англ.) . — вигукнув я.

To була помилка. Бо потім сестри возили мене по всіх усюдах в автомобілі й показували сади Англії. І тепер ось вони чекали мене в передпокої, де вже стояла наготовлена в дорогу сумка з термосом і пудингом.

— Come on, [24] Ходімо (англ.) . — сказали сестри й потягли мене до автомобіля.

Ніякі відмовки мені не допомогли. Я заявив, що в мене закреп. То був хитрий трюк, до якого вдавався тато, коли не хотів кудись іти з дому.

— Hard like a stone, [25] Твердий, мов камінь (англ.) . — сказав я, випнувши живота, щоб вони його помацали. — I better stay home. [26] Краще я зостануся вдома (англ.) .

Але вони були невблаганні. Їм будь-що хотілося мене розважити. Трохи згодом вони зупинилися біля аптеки. Але не задля якихось французьких презервативів. А задля упаковки послаблювальних таблеток.

— For your stomach, [27] для твого живота (англ.) . — захихикали вони. — Tastes just like chocolate. SWOASCH! Very effective indeed. [28] на смак як шоколад. СМАКОТА! Справді дуже ефективний засіб (англ.) .

Потім вони порадили мені почекати, поки ми повернемося додому, щоб уже там випробувати таблетки. Я сховав упаковку, схожу на шоколадку, в кишеню куртки, проклинаючи свою недолю, і споглядав милю за милею британські живоплоти, які ми проминали, а сонце тим часом скочувалося до землі, мов вогняна куля, призначена для гри в кеглі, й начисто змітало всі мої сподівання на вечір.

— Very nice, [29] Чудово (англ.) . — мовив я зі сльозами на очах.

— Чого ти вчора не прийшов? — спитала Аґнета наступного дня після закінчення занять, коли ми стояли й курили під парасолею темно-сірої хмари, а Коре з хлопцями ганяв у футбол.

Здається, вона все-таки була не дуже злопам’ятна.

— Я дивився на магнолію, — відповів я.

— На що? — перепитала вона.

— І на півонію, — додав я. — Та хай їм грець. Може, краще підемо дивитися твої ескізи?

— Звичайно, — відповіла вона.

Ми пішли до її помешкання. Очі в неї того дня загадково сяяли. А на косах поблискував дощ, що всю дорогу, коли ми йшли, висів у повітрі серпанком. То була затишна кімната з квітчастими шпалерами. Я зняв куртку й повісив її на вільний стілець.

— Сядьмо тут, — запропонував я і вмостився на ліжку.