Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

— Я хочу його купити, — сказав я.

Пані була в синьому робочому халатику з атласної тканини. Вона мала дуже короткі ноги. Але халатик був ще коротший. Круглі колінні чашечки усміхалися так мило, що мені стало веселіше. Погойдуючись на високих підборах, вона постукотіла до згортків паперу.

— Якого саме паперу ти хочеш?

— Байдужки.

— Тоді нехай оцей, — сказала вона.

Пані вибрала білий папір у золотенькі зірочки. У неї таки був добірний смак. Вона відрізала саме стільки, скільки треба було для того, щоб загорнути гострозубці.

— Більше нічого? — спитала вона.

— Я ще прийду, — відповів я.

Вже на майдані я обернувся. Вона стояла на порозі й курила сигарету. Сонце горіло в її мідяно-червоних косах, і дим здіймався аж у небо.

Наступної середи я знов туди прийшов. У мене при собі були мої заощадження.

— Чи є у вас яка-небудь гарна книжка за п’ятнадцять крон? — спитав я.

— Здається, є, — відповіла вона.

Пані обвела мене задумливим поглядом. У неї були блакитні очі, які пасували до синього робочого халатика. Коли вона йшла до полиці, що стояла за моєю спиною, на мене війнули пахощі ніжних парфумів. Я швидко втягнув їх у носа, а потім затамував подих. Вона дістала з полиці тоненький томик.

— Напевно, ця гарна, — сказала вона. — Хочеш узяти?

Я кивнув головою. Бо мені не хотілося дихати. Мені хотілося тримати в собі її пахощі якомога довше. Я взяв книжку, яку вона простягла. А вона взяла мої гроші. Книжка звалася «Ларс Горд».

— У ній розповідається про одного юнака, такого, як оце ти, — сказала вона.

Я мимоволі кивнув головою. Від приємних пахощів і нестачі кисню в мене запаморочилася голова. Я задихався.

— Він шукає свою дорогу в житті, — вела вона далі. — Та що це з тобою?

Я розтулив рота, захрипів і випустив повітря. Пані в коротенькому халатику посадила мене на табуретку. А тоді поклала свої м’які круглі руки мені на груди.

— Не бійся, — сказала вона. — У моєї тітки теж була астма.

Вона звеліла мені дихати спокійно й неспішно.

— Вдих і видих. Вдих і видих, — промовила вона й додала: — Це допомагає, коли людина заплющує очі й думає про щось гарне.

Тоді я прихилив голову до її грудей і став думати про неї.

— Уже краще? — спитала вона трохи згодом.

— Ні, не дуже, — відповів я.

Того вечора тато застав мене у великій кімнаті на ворсистій синій канапі.

— Що це ти робиш? — спитав він.

— Читаю книжку, яку я купив за свої гроші, — відповів я.

— Дуже добре, — сказав він. — Хто її написав?.. Ага, Ян Фрідеґорд.

Потім нас охопив мовби благоговійний настрій. З якою впертістю тато намагався змусити мене читати вартісні книжки! Він навіть обіцяв мені сто крон, якщо я коли-небудь отримаю найвищу оцінку за твір. Але шанс був не надто великий. Найвищу оцінку я мав не так давно. І то за шедевр про собаку, на який мене надихнуло моє палке бажання, мрії та божевільне прагнення перемогти. Але відтоді в мене змінився вчитель, я втратив найсильнішого суперника і зовсім занедбав художню літературу.

Окрім того, я знав свої можливості. Я вмів писати лише про собак.

Тоді тато підбадьорливо поплескав мене по плечу.

— Може, і з тебе колись щось вийде, — сказав він.

— Хтозна, — відповів я і перегорнув сторінку.

Тато пішов накручувати годинники в будинку, як завжди щосереди. Мама готувала на кухні м’ясні рулети. А я лежав, поклавши голову поміж двома твердими декоративними подушками, й далі читав книжку. Раз по раз я перепочивав.

Я заплющував очі й думав про щось гарне.

За два тижні я знов навідався до книгарні. Ще й прихопив із собою дві сигарети з татового срібного портсигара. Одна якраз диміла в лівому кутику мого рота. Я зупинився на порозі, пускаючи в повітря дим, а другу запропонував продавчині, що стояла біля прилавка.

— Хочеш сигарету? — спитав я.

— Ти здурів! — скрикнула вона. — Тобі не можна курити! У тебе ж астма! Негайно загаси і йди сюди!

Я загасив сигарету й зайшов.

— Ну, тобі сподобалася книжка? — спитала вона.

— Це найкраще, що я коли-небудь читав, — відповів я.

— Я так і думала, — усміхнулася вона.

— У тебе є ще щось таке, не дорожче п’ятнадцяти-сімнадцяти крон? — спитав я.

— Ні, — відповіла вона.

Потім Пані пояснила мені, що дуже гарні книжки не бувають однакові. Вони геть несхожі, оскільки розповідають про щось дуже особисте.