Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

З початком весняного семестру я почав курити. Крізь хмару диму я вгледів бліде Єранове обличчя, що випірнуло переді мною саме того дня, як ми мали писати твір.

— Може, відразу домовимося про коктейль? — спитав він.

— Гаразд, домовимося, — відповів я. — 3 полуницею!

Твір я писав у чудовому настрої. Тепер ніхто не дорікне, що я не вдосконалив мови! Напохваті в мене була ціла купа дивовижних слів зі «Шведського академічного словника». Таких як «абстинент», «персона ґрата» й «екстатичний». Вони всі мене так захоплювали, що я раз за разом тулив їх туди, де, здавалось би, вони були до речі.

Нашому вимогливому вчителеві так не здалося.

«Пиши простіше!» — роздратовано зауважив він.

І ще раз я змушений був повести Єрана до елітного морозивного бару. Тепер він смакував молочним шоколадним коктейлем — світло-брунатним, із бульбашками й дуже апетитним на вигляд.

— Хочеш скуштувати? — привітно спитав він.

— Ні, я люблю тільки з полуницею, — відповів я.

— Он як, — мовив Єран. — А що він написав тобі на творі?

— Нічого такого, — відповів я. — Мені треба було писати простіше, та й усе.

— На моєму він написав, що я міг би постаратися ще краще, — сказав Єран. — Але йому сподобалися мої алегорії. Він страшенно вимогливий.

— Так, — згодився я.

— Вимогливий, але справедливий, — уточнив Єран, плеснувши мене по плечу.

Наступного разу я присмачив свій твір фантастичними алегоріями. Тоді вже буяла весна, могутні дерева у Хмільнику знов прибралися листям, а я сидів за столом, схилившись над темою «Спомин про літо». Я написав про галасливих сорок, що строчили сміхом, ніби кулемети, про те, як пронизливо плакали дрібні чаєнята, і про сонце, схоже на лису голову, яка виринає з вранішньої морської купелі.

«Дурниці!» — помітив на берегах наш лисий учитель.

Та попри це я отримав вищу оцінку, ніж Єран.

З кислою міною він дивився, як я смокчу молочний коктейль. Зі смаком полуниці. Сонце пробивалося крізь шибку й пригрівало мені потилицю.

— Ну й смалить, — сказав я. — Добре було б десь освіжитися.

— У мене смертельно болить голова, — відповів Єран. — Та й, правду кажучи, не хочеться мені нікуди йти. Хай йому грець, я ж після хвороби.

— Шкода, — сказав я. — Сподіваюсь, до наступного разу тобі покращає.

— Неодмінно, — сказав він.

— Тоді, може, поб’ємося об заклад на два коктейлі? — спитав я.

— Можемо побитися на скільки завгодно тих бісових коктейлів та морозивних бананових десертів! — вигукнув Єран.

Згодом наш учитель шведської мови сидів за столом і ледве встигав витирати піт із високого чола.

Наприкінці травня, коли чепурили вулицю Енґельбректа, ми писали останній у семестрі підсумковий твір.

Ми мали описати яку-небудь тварину.

Я писав про собаку. Про те, що наші сусіди, вибираючись до нового помешкання, не взяли його з собою, тож собака дістався мені. Спершу я його не любив. Він був уже старий і сердито гарчав, тільки-но я підступав до нього ближче, ніж на метр. Він був сліпий на одне око, й у нього смерділо з рота. Здебільшого собака просто лежав на клапті килимка біля рояля і журився. До того ж у нього було якесь незугарне ім’я — Фрідольф.

Тато сказав, що не завадило б показати собаку ветеринарові, аби врешті-решт той перестав страждати. Але згодом ми з Фрідольфом стали друзями. Я написав про це. Згадав про наші прогулянки, на яких я непомітно фотографував його тоді, як він задирав лапу, й про сусідів, які обурювалися, що він ходив до вітру на їхній паркан.

Я так захопився своєю оповіддю, що геть нічого не помічав. Я відчував його вогкий смердючий писок, яким він щоранку тицявся мені у вухо, коли йому припікало надвір. Я стиха захихотів над тим епізодом, де я був у ролі Девіда Крокета, [11] Девід Крокет (1786–1836) — американський конгресмен і національний герой. а собака вмолов сніданок родини, що влаштувала пікнік на нашому мисливському угідді.

Наприкінці я написав про те, як його обсіли хвороби й він помер, а я обіймав його скуйовджену голову. Мене так здушили сльози, що я посадив на твір мокру пляму. Сидів собі й невидющим зором дивився поперед себе. Єран, проходячи мимо, гупнув мене кулаком межи плечі.

— Готуйся пригощати мене молочним коктейлем, — шепнув він і здав свій твір учителеві.

За тиждень нам повернули твори. І тоді Єран, ставши посеред класу, заходився читати свій уголос. Він читав його дзвінко й артистично. Як то було гарно! Неймовірно, невимовно гарно. Він розповідав про хлопчика й коня.