Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

Потім я вийшов надвір і побачив, що зійшло сонце.

Того дня я рушив до Нінесгамна. Я йшов швидко, щоб зігрітися.

Що мені було робити в Нінесгамні? Цього я не знав. Я зроду там не був.

Я став на якомусь мосту й задивився на синю воду. На ній було повно хвиль. Вода блищала на сонці й пахла водоростями. Понад нею літали чайки й мартини.

Я звів погляд у бік обрію й подумав, що йому ніде немає кінця-краю. Ген за обрієм завжди щось нове. І байдуже, скільки туди йти. Ця думка переповнила мене таким відчаєм, що я мало не кинувся з моста у воду.

Холодна вода назавжди зімкнеться над моєю головою. Вона й далі, як і раніше, блищатиме. А чайки та мартини кружлятимуть над морем, мовби нічого й не сталося.

Мої ноги стояли вже з самого краю.

Я змушений був повзти назад через міст, бо ноги відмовляли йти. Коли я вже доповз до краю, мене здушили сльози. Я лежав долічерева на сирих дошках і плакав. Крізь шпарини мені було видно воду внизу. Я плакав до тих пір, поки зовсім перестало туди хотітися.

Я витер сльози картатою сорочкою, що була в мене під курткою. Потім вийняв із ранця ручку й написав на мостинах: «ТУТ Я МАЛО НЕ СТРИБНУВ У ВОДУ 29 ВЕРЕСНЯ 1957».

Тоді я рушив назад у бік Седертельє.

Згодом я їхав за так у попутній вантажівці. Я сидів і бачив через переднє скло дерева й кущі, у яких пломеніло життя.

Коли запали сутінки, я не став шукати той під’їзд, де були незамкнені двері. Я сидів на лавці й читав «Вірші й думки», потім випив трохи молока з маленьким шматочком хліба. Мені вже було краще. Після обіду я напхав свій ранець яблуками та грушами з дачних садів, а потім продав їх господарям довколишніх будинків. Я казав, що збираю гроші на класну мандрівку в Ютландію. Хоч я витратив ті гроші на буханку хліба, палицю ковбаси й картонний пакет молока.

А вже коли не видно було читати, я заліз до одного з синіх ящиків із піском, що стояли на вулиці біля якоїсь контори. Мені хотілося до завтра гарно виспатися. Бо тоді я вирушу в Ютландію, де жінки носять м’які кофтини, куценькі спідниці й мають красиві ноги. Я зачинив кришку, вмостився в піску й заснув, поклавши Біблію під голову, а ноги — на ранець. Посеред ночі я прокинувся і відчув себе живцем похованим. Сирий пісок проник у весь мій одяг. Він забив мені вуха та ніздрі й тріщав на зубах. Я забув, що лежу в ящику, і коли підвівся, то гупнувся головою об кришку.

Зовні лежало місто Седертельє зі своїми темними будинками.

Я вирішив відразу ж почати свою мандрівку до Данії. Не минуло й кількох хвилин, як збоку біля мене пропливло чорне авто з увімкненою поворотною фарою, на даху якого погойдувалася антена. Я запізно його помітив.

Тоді я зірвався з місця й побіг. Я мчав щодуху. Але полісмен із авто біг прудкіше.

— Чого ти побіг? — спитав він, схопивши мене за плече.

— Та я не біг, — засопів я. — Просто я швидко йшов.

— А чого ти швидко йшов? — допитувався полісмен.

— Мені не спалося, — відповів я. — Тож я вийшов прогулятися. Але я вже страшенно стомився. І тепер піду додому й відразу засну.

— Ми тебе відвеземо, — сказав полісмен, що сидів у авто.

— Ні, дякую, — відповів я. — Не треба.

Однак мені довелося їхати з ними.

Був час, коли я віддав би що завгодно, аби тільки проїхатися у справжньому поліційному авто. Скажімо, три дні тому. А тепер я сидів на задньому сидінні і мріяв про дещо зовсім інше. Я став дорослий.

— Де ти живеш? — спитав той, що сидів за кермом.

— На Шкільній вулиці, — відповів я, бо це була єдина вулиця, назву якої я знав у цьому місті. — Шкільна тринадцять.

І ми поїхали. Зіщулившись на шкіряному сидінні, я витрусив із вух сто грамів піску й намагався згадати вірш, прочитаний у книжці «Вірші й думки». То був гарний вірш поета Вернера фон Гейденстама, який уже помер. Він називався «Самотні думки».

— Це тут? — спитав один полісмен, коли авто зупинилося.

Я подивився у бічне вікно. Перед очима сірів двоповерховий будинок, що тонув у чорному листі за невиразним живоплотом із дикого винограду.

— Так, саме тут, — відповів я й відчинив дверці. — Дякую, що підвезли. Тепер я спатиму як убитий.

— Краще я тебе проведу й пересвідчуся, що ти справді зайшов у дім, — сказав полісмен.

— Не треба, — сказав я.

— Треба, — сказав він.

Полісмен поклав руку мені на плече. Він не приймав її доти, доки я не відчинив хвіртку й попростував незнайомою жорствяною стежкою до незнайомих вхідних дверей. Я йшов упевненою ходою, мовби ходив там бозна-скільки разів.