Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

— Ви всі бачите? — спитав я. — Бачите, що я заплющив очі? — потім я доторкнувся ручкою паперу. І написав чіткими кострубатими літерами «Курт Старк».

— Що то як людина тренується, — мовив я. — А я робив це безліч разів.

— Он як, безліч разів, — сказав хтось за моєю спиною.

І то був не Пренель. То був Генрик Русенґрен, наш холеричний класний керівник.

— Хай тобі грець! — мовив Конні на перерві. — Хочеш молочного шоколаду?

Ми стояли біля невеличкого зеленого кіоска біля пам’ятника Ліннею.

Я запхнув у рота шматочок шоколаду. Він був ніякий. Так само я міг би жувати промокальний папір.

— Гаразд, — мовив я, звівши погляд у бік Хмільника, де падало й падало додолу листя, схоже на червоні й жовті серветки, хоч мені від того не стало веселіше.

— Принаймні ти вмієш підробляти, — сказав Пренель.

— Атож, — буркнув я.

— А що сказав Русенкнопен? [10] Прізвище Русенґрен у дослівному перекладі означає «гілка троянди», а Русенкнопен — «пуп’янок троянди». — поцікавився Уффе Маґнусон.

— Він сказав, щоб я все розповів татові, — відповів я. — І щоб тато йому зателефонував.

— Чорт, — лайнувся Пренель. — Мій батько розлютився б.

— А мій ні, — сказав я. — Тато любить здібних людей.

— Твоє щастя, — сказав Конні.

— Так, щастя, — відповів я.

Решту дня я не чув, що вони говорили ні про світлову добу, ні про ароматичні вуглеводні. Я сушив собі голову тим, що мені казати вдома. І тривало це доти, доки мені на думку не спало, що я ніколи вже не повернуся додому.

Хоч на мені й була замшева куртка і вовняний шарф, я змерз як цуцик. Небо було холодне, надворі смеркало, а потім загорілися вуличні ліхтарі, і дорога, що простягалася у білий світ, не мала кінця-краю. Я йшов узбіччям зі своїм ранцем у руці. Там лежала Біблія, груба книжка, що називалася «Вірші й думки», і пенал із тисненої шкіри. Чого я не зажбурив його в кущі? Та тому, що це було чи не все моє добро, яке лишалося в мене від колишнього життя.

Уже в Ельвше я зателефонував додому з телефонної будки. Слухавку взяла мама.

— Привіт, — сказав я. — Я в Чела Стенсона вдома. Ми будемо зубрити Закон Божий.

— Хто такий Чел Стенсон? — спитала мама.

— Наш новенький, — відповів я. — Він знає все про Мойсея.

— А як же обід? — спитала мама.

— Ми вже поїли, — відповів я.

Зненацька я відчув голод. Ковтнувши повітря, я пустив сльозу на холодну слухавку.

— Ми їли печену телятину з вершковою підливою, картоплю і брусничне варення, — вів я далі. — А на десерт яблучне пюре з молоком.

— Коли ти прийдеш додому? — спитала мама.

— Я не прийду додому, — відповів я.

— Що ти кажеш?

— Я ночуватиму в Чела Стенсона, — сказав я. — У них повно кімнат.

— Можна мені поговорити з його мамою? — спитала мама.

— Ні, не можна. Вона в туалеті, — відповів я. — Ну, мені вже треба йти. Бувай!

І я повісив слухавку.

Мене пойняло дивне відчуття, що я більше ніколи не почую її лагідного, занепокоєного голосу. Я вийняв із пенала ручку й написав великими літерами на стіні телефонної будки: «ТУТ Я ГОВОРИВ ІЗ МАМОЮ 27 ВЕРЕСНЯ 1957».

Потім я рушив далі.

Я йшов цілу ніч. Пройшовши три милі, я дістався до Седертельє. Підошви в брунатних черевиках аж гули. Я просто валився з ніг. А живіт зводило від голоду. Я змерз.

Але це ще було не найгірше.

Другу ніч я провів у під’їзді якогось жовтого будинку, де були незамкнені двері. Я блукав цілий день по Седертельє, не маючи гадки, що мені робити решту свого життя. Я підкріпився кількома грушами з саду на Шкільній вулиці. І на свої останні гроші купив молочного шоколаду «Марабу».

Я лишив вісім квадратиків на вечерю.

Попри те, що я страшенно втомився, мені важко було заснути. Кам’яна підлога була холодна, як крига. А думки в моїй голові носилися, мов істеричні осінні хмари. Щоб заспокоїтись, я читав уривок із Біблії. Але в під’їзді без угаву гасло освітлення. А шрифт був дрібний і нечіткий. Тож я мало що второпав із прочитаного.

Я підклав Біблію під голову замість подушки.

Напевно, Русенґрен уже зателефонував моїм батькам, оскільки вони йому не подзвонили. І тепер вони знають, який я брехун. Їхній талановитий син виявився нікчемою. Їм несила буде це витримати. І доведеться прожогом летіти в туалет.

Я склав руки для молитви.

— Боже ти мій Господи, — тихо мовив я. — Якщо ти допоможеш мені тепер, то я обіцяю більше ніколи в житті не брехати.

Тоді я вийняв із ранця ручку і написав на шорсткій стіні сходового майданчика: «ТУТ Я МОЛИВСЯ БОГОВІ 28 ВЕРЕСНЯ 1957». Потім я заснув і прокинувся до того, як прийшов носій газет. Я так закоцюб, що ледве звівся на ноги. Далі з’їв решту шоколадки, яку мав намір приберегти на останній день свого життя.