Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

— А хто прийде? — спитав я.

— Ти, — відповів Б’єрне Салèн.

— Ну, не знаю, — сказав я.

— Так. Мама вже написала запрошення, — похмуро мовив Б’єрне. — А ще прийдуть Леннарт, Ларсен, Моніка, Ліллемур і Аґнета.

— Он як, — сказав я. — Тоді я, мабуть, таки прийду.

Цієї осені я був захоплений Аґнетою. Вона трохи приятелювала з сестрою Б’єрне, яку також звали Аґнета. Крім того, вона мешкала, як і вони, на Замковій вулиці в Ерб’ю.

Ми грали далі, не кажучи ні слова впродовж кількох хвилин.

Б’єрне виграв один смарагд і два топази. А я думав про Аґнетин хриплуватий голос і очі, що були сині, мов сапфіри. Я так задумався, що забув про гру.

— Про що ти думаєш? — спитав Б’єрне.

— Та так, — відповів я. — Згадав, що я не вмію танцювати.

— Ну й що? — сказав він. — Я можу тебе навчити.

— А коли? — спитав я. — Може, сьогодні?

— Ні, завтра, — відповів він і взяв квадратика з діамантом.

Я подивився на ріденький пушок на його верхній губі. У Б’єрне вже пробивалися вуса, що викликало в мене захват.

Наступного дня Б’єрне поставив у своїй кімнаті на табуретці допотопний дорожній патефон. Потім щільно зачинив двері й підвісив із того боку записку, де написав:

«НЕ ЗАВАЖАТИ».

До дня народження лишався цілий тиждень. Тож ми зосередилися на фокстроті. В ті часи це був найзвичайнісінький танець. Але Б’єрне згодом великодушно запропонував мені вивчити танго, вальс і румбу.

— Вистачить фокстроту, — сказав я. — Як його танцюють?

— Дуже просто, — сказав він. — Усе є ось тут. Розумієш?

Він розгорнув аркуш паперу. Там було намальовано багато ніг і стрілок, що скидалися на відбитки скаженого собаки. Я нічогісінько не зрозумів.

— Звичайно, розумію, — відповів я.

— Гаразд, — сказав він. — Тут найголовніші па. Ти рухаєшся так, як показують стрілки… Ось так!

Він ритмічною гойдливою ходою пішов по лінолеумі, як механічна лялька, витягнувши в повітря одну руку. Я не зводив погляду з його ніг, які він так м’яко і незбагненно переставляв, поки в мене не запаморочилась голова. Потім Б’єрне підбадьорливо поплескав мене по плечу.

— Десь отак танцюють фокстрот, — сказав він.

— Красиво, — мовив я. — Та хай йому грець! Може, зробимо щось інше?

Через вікно я побачив сороку, що копирсалася у великій купі листя, яку нагріб тато Б’єрне. Може, стрибнути в те листя з балкона? Або піти постріляти в мішень із пневматичної рушниці «Діана» у їхньому гаражі?

— Never, [3] Ніколи (англ.) . — сказав Б’єрне. — Ану тренуйся!

І я став тренуватися. Я з годину ходив сягнистими кроками по кімнаті, тримаючи перед носом той безглуздий аркуш паперу.

— У тебе добре виходить, — сказав Б’єрне.

Але я не був такий упевнений. Я згадав випадок, що стався зі мною в селі, коли Черстін учила мене плавати на підлозі, після чого я радісно кинувся з містка у воду.

— Глянь, як я вмію! — крикнув я татові.

Це було тоді, як я мало не втопився.

Та все-таки ми тренувалися щодня по обіді, тільки-но приходили додому зі школи. І тепер під музику. Б’єрне заводив патефон і ставив на подряпані платівки голку. А тоді ми танцювали по кімнаті під звуки «American Patrol» [4] «Американський патруль» (англ.) . і «Save the Last Dance for Me». [5] «Лиши останній танець для мене» (англ.) . Тим часом на гіллі дерев жовкло листя, ноги наливалися свинцем, а потім настав день перед його днем народження.

І тут я відчув справжній кайф.

Б’єрне водив мене між своїм ліжком і письмовим столом. А ще він голосно відраховував мені на вухо такти.

— Раз, два, три, чотири, — проказував він. — Чуєш? Це — дві чверті такту.

— Гм-м, — прошептав я і розгублено заусміхався.

Бо я заплющив очі, уявляючи собі, ніби тримаюв обіймах худеньке зграбне тіло Аґнети. Я притулився своєю повною щокою до лівого плеча Б’єрне. І мої шкарпетки ковзали на слизькій підлозі легко, як по кризі. Це було чудово. І приємно.

Поки його мама не відчинила двері.

— Що ви робите? — крикнула вона.

У неї був гучний голос, оскільки вона озвучувала рекламу товарів у столичному універсамі. Зараз вона стояла на порозі, вп’явши очі в наші тіла, що ритмічно погойдувалися в обіймах.

— Що таке, мамо? — сахнувшись, запитав Б’єрне.

— Чого ви обнімаєтеся? — спитала вона дуже голосно.

— Ми просто танцюємо фокстрот, — відповів я.

— Хлопці не повинні танцювати з хлопцями, — відрубала вона. — Краще йдіть на свіже повітря.

Тоді ми подалися надвір і залізли на дерево, хоч були для цього застарі. Ми сиділи на дереві й дивилися на луг, що простягався напроти школи в Стуреб’ю. Б’єрне був у своїх чорних навушниках, бо того дня похолоднішало і його мама непокоїлася, щоб він, чого доброго, не застудив вуха.