Ульф Старк: Тоді я був просто Ульф

Ми говорили про все на світі. Я зроду так іще не говорив з жодною дівчиною.

Я трішки підняв рушника й усміхнувся. І вона також усміхнулася.

Вона все ще здавалася мені якоюсь особливою.

— Мабуть, у мене найбільша в світі ґуля, — сказав я. — Хочеш помацати?

Вона підвелася зі свого стільця, що стояв на осонні. Її пальці обережно промацали мою голову.

Мені було водночас і приємно, й боляче.

— Може, ти хочеш додому? — спитала вона.

— Ще встигну, — відповів я.

— То чого ж ти тоді хочеш? — спитала вона.

— Нічого особливого, — відповів я. — Але добре було б, якби ми поцілувалися.

Вона подивилася на мене своїми очима, що здавалися то сірими, то зеленими.

— Очевидно, в тебе таки струс мозку, — сказала вона.

— Можливо, — сказав я. — У мене є для тебе п’ять крон.

Це був мій другий поцілунок.

Але цього разу все було зовсім інакше. Бірґіттині губи ледь доторкнулися моїх. Вони не кусалися. А ще вони мали смак солодкого полуничного соку.

Я не розплющував очей.

— Тепер ти задоволений? — спитала вона.

— Ще раз, — попросив я. — Мені вже набагато краще.

Ми поцілувалися ще тричі. На більше в мене грошей не вистачило.

— Це було того варте, — сказав я. — Дякую тобі.

Я підвівся на ноги, мене хитало. Тоді вона повернула мені мої п’ять крон.

— Я не цілуюся за гроші, дурнику, — сказала вона.

Того тижня майже всі мої приятелі похворіли. Вони лежали вдома при спущених шторах, з гарячкою і червоним висипом на тілі. Бо в них був кір.

Тож я тепер спілкувався з Геннінґом.

Хоч раніше спілкуватися з ним не доводилося. Звісно, він ходив у мій клас. Але ніколи не грався. Він розгадував головоломки, читав книжки і їв бутерброди. А ще прилизував чуба туалетною водою. А коли сідав, то весь час підтягував на колінах штанини.

— Складемо мозаїку? — спитав він.

— Навіщо? — поцікавився я.

Геннінґ повів мене до себе додому. У його кімнаті було повно часописів та книжок. Він вийняв мозаїку, де було 2 000 пазлів. На картонній коробці були намальовані всі моря й країни землі.

— З мозаїки можна багато чого навчитися, — мовив він. — Ти от знаєш, де міститься пустеля Гобі?

— Ні, — відповів я.

— Ось! — Геннінґ тицьнув пальцем у маленьку темно-брунатну цятку на кришці коробки. — Невже ти так мало знаєш?

— Так, — відповів я.

— Тобі треба більше складати мозаїку, — сказав він. — І читати багато книжок. Я прочитав їх триста. Знаєш, скільки важить один лось?

Я похитав своєю порожньою головою.

— Сімсот кілограмів, — сказав він.

— Ого, — мовив я. — Дуже багато.

— Так, але на Місяці лосі важать тільки сто сімнадцять кілограмів, — сказав він.

— Хіба на Місяці є лосі? — спитав я.

— Це в тому разі, якщо лося туди повезти, — відповів він.

— Мабуть, лось завжди важить однаково, — заперечив я.

— Ні, не однаково, — заперечив він. — Я можу довести.

І Геннінґ довів це. Він узяв якусь книжку. Там було дуже виразно написано, що на Місяці все в шість разів легше, ніж на Землі. То залежало від сили тяжіння. Тому на Місяці можна у шість разів вище підстрибувати.

— Бачиш, — сказав він. — Тобі треба багато читати.

Звичайно, цей Геннінґ знав усе. Я був від нього в неймовірному захваті. Але це тривало недовго. Він забагато усміхався.

— Ти коли-небудь цілувався з якоюсь дівчиною? — спитав я.

— Навіщо? — здивувався він і звів брови.

— Мені це просто спало на думку, — сказав я.

— Так наче нема про що думати, — сказав він.

— То ти цілувався чи ні? — допитувався я.

Адже сам я цілувався дуже давно. Два місяці тому. Тоді ми з Бірґіттою поцілувалися три рази поспіль.

Тепер я вже палав бажанням цілуватися з кимось іншим, скажімо, з Сіван.

Сіван мешкала в сусідньому будинку. Вона була напрочуд гарна й весела. Хоч нині й була засмучена. Бо також хворіла на кір.

Я бачив, як Геннінґ підтягнув на колінах штани. А тоді всміхнувся.

— До речі, ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав він.

— Так, ми, — відповів я.

— Ні, інопланетяни, — сказав він. — Я можу це довести.

— Ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав я тата, коли ми обідали салакою з картопляним пюре.

— Ні, — відповів він.

— Але вони є, — сказав я. — Це доведено.

— Хотілося б побачити, — сказав тато.