Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

Тоді чому я пішов?

А тому, що я теж мав свою таємницю: я був хитріший, ніж вони думали! І, крім того, мені було жаль себе самого.

Я вирішив ніколи-ніколи в світі не покидати тієї жахливої печери. Я перетворюся в ній на скелет. А потім однієї хмарної ночі, коли на небі світитиме блідий місяць і з дерев на землю опаде сухе чорне листя, мене знайде мій брат. У тата в лікарському кабінеті під скляним ковпаком лежав жовтий череп. Він якось моторошно усміхався. Так само я збирався усміхатися своєму братові.

— Мамо рідна, братику, невже це ти? — запхинькає він від горя й страху.

— Так, — відповім я пошепки. — Ти ж хотів гратися з Ніссе та Ларсеном.

— Це лише тому, що вони були нові, — скаже він. — А ти мені набрид як гірка редька.

— Атож, але тепер надто пізно, — застогну я. — Моє тіло вже задубіло насмерть.

Ця думка мене так розвеселила, що знов захотілося жити.

Я лежав, вишкіривши зуби і розкинувши руки точнісінько, як Ісус на хресті. Невдовзі я заклякну. Здається, мене почало трусити.

«Ха! — подумав я. — Стривайте, ви ще побачите!»

Але побачили не вони, а я.

За мить темрява не здавалася такою густою, як раніше. До того ж у цій сирій печері не було холодно. Навпаки — тепло й затишно. Пісок довкола мене поблискував, ніби наелектризований. На долівці лежали купи золота, діамантів та розфарбованих порцелянових птахів. У повітрі звучала страшенно приємна музика. Калле Юларбо [1] Калле Юларбо (Карл Оскар Карлсон, 1893–1966) — знаменитий шведський музикант. — Тут і далі примітки перекладачки. грав «Як гомонить потік в Авесті».

Та й це ще було не все!

Між двома купами золота виткнувся чийсь носик. А потім показався й цілий ердельтер’єр, радісно помахуючи своїм куценьким хвостом.

— Цього не може бути! — скрикнув я.

— Ага, в таке важко повірити, — озвався чийсь голос. — Але це справді так.

— То я помер? — запитав я.

— Не верзи дурниць! — сказав голос.

Він належав якійсь тітці, що стояла навколішки біля шпарини печери. Вона була в білому пальті і з підведеними червоною помадою губами. Її голову облягала біла шапочка круглої форми. І схожа була та тітка на тітку Еріксон, що наливала молоко в молочарні Тімґренса. Від її голови струменіло сяйво. То було світло, що лилося ззовні.

— Що тепер буде? — спитав я.

— А сам і вирішуй, — відповіла вона. — Як-не-як, ти в печері.

— Гаразд. Тоді я лишуся тут і трохи побавлюся з собакою.

Коли вона зачинила двері, в печері з’явилася широка лука, заросла травою, і багато паличок. Собака нетерпляче лизнув мою руку. І я став кидати палички, а він бігав, знаходив їх і клав перед моїми ногами.

Потім я уткнувся носом у його кудлату шерсть.

— Хай тобі грець, який ти гарний, — прошепотів я.

Тато витягнув мене з печери після четвертої години. Ми завжди обідали рівно о третій. Адже тато вважав, що чим раніше їсти вдень, тим корисніше. Він витер своєю червоною краваткою пісок із мого обличчя.

— Синку, який ти спітнілий і холодний, — сказав він, узяв мене на руки й поніс у будинок. — Ян сказав, що ти, мабуть, під сходами.

— Атож, — мовив я. — Це він сказав мені, що там лежить золото.

— Що він сказав? — перепитав тато.

— Він сказав, що в печері лежить золото. Та я в це не повірив.

— Ну, ти молодець, — сказав тато.

— Аж поки його не побачив, — додав я.

І тут мені здалося, що тато впустить мене додолу. Однак не впустив, а дуже обережно посадив мене на стілець у їдальні. Тоді потерся своїм великим носом об мого маленького.

— Ульфику, Ульфику, — мовив він.

Потім мені дали гарячого молока, бурих бобів із м’ясом, сливового компоту і грудочку цукру з кількома краплями вітамінів А і D. І поки я їв, то розповідав про ті казкові скарби, що бачив на власні очі, хоч тато потирав собі скроні, а мій брат кидав на мене застережливі погляди.

— Якась тітка в білому пальті? — перепитав тато, ніби не йняв віри своїм вухам.

— Схожа на пані Еріксон із молочарні Тімґренса? — додала мама.

— Ага, як дві краплі води, — відповів я. — Тільки трохи худіша.

— Ну, я ж про це й кажу, — мовила мама.

Вона так лагідно погладила мене по щоці, що я подумав: треба було набрати для неї тих діамантів, якщо я вже там був. Я міг напхати ними свої шкарпетки.

— Я хотів узяти з собою трохи діамантів для тебе, — сказав я.

Мама втерла очі. Вона дуже легко розчулювалася.

— Це був просто сон, — сказала вона. — Ти стомився, заснув, і все це тобі приснилося.