Ульф Старк: Тоді я був просто Ульф

— Ні, — заперечив я.

— Ти ж чуєш, що каже мама, — озвався мій брат.

— Напевно, я все-таки зводжу його до лікаря Блумберґа, — сказав тато впалим голосом і поміряв мені пульс. — Може, в нього якась травма.

— О Господи, — промимрила мама. — Як таке могло статися?

— Не знаю, — відповів тато. — Але здоровій людині такі сни не сняться.

— А мені сняться, — правив своєї я.

Бо мені не хотілося йти до лікаря Блумберґа. Він був довготелесий, худий і говорив скоромовками. Я не міг утямити жодного його слова. То була якась абракадабра. І після тієї абракадабри могло статися що завгодно. Скажімо, він міг проколоти мені голкою пальця. Або послати до свого туалету, щоб я надзюрив у вузеньку трубочку, де відразу переливалося через край.

— Мжш бтт вілн! — казав він і махав руками.

Одного разу він різнув мені руку якоюсь гострою пластинкою.

Ні, мені не хотілося знов таке пережити.

— Що ти сказав? — перепитав тато. — Ти сказав, що тобі сняться?

— Я просто все це вигадав, — збрехав я. — Я не бачив там ніяких діамантів. І ніякого золота. Навіть маленького ердельтер’єра не бачив.

— А я що казав, — озвався брат. — Він бреше як по-писаному.

— Виходить, ти нічого того не бачив? — промимрив тато.

— Так, лише одну довгоніжку, — відповів я.

Адже я знав, що під сходами водяться довгоніжки. Це такі дрібненькі комашки на довгих, як нитка, лапках. Мій брат ненавидів їх, та мені вони подобалися.

— Не знаю, що й казати, — буркнув тато.

— То не кажи нічого, — порадила мама.

Однак татові хотілося зі мною про все це поговорити. Він повів мене на канапу, щоб нам ніхто не заважав. Потім закинув одну ногу на другу й пильно подивився мені у вічі. А я не відривав погляду від трьох порцелянових слонів, що стояли на дзеркальній полиці біля каміна.

— Ти й досі ще як мала дитина, Ульфе, — сказав тато. — Знаєш, скільки тобі років?

— Вісім, — відповів я.

— Атож, — вів далі тато. — Ти — восьмирічний хлопець. Тому в твоєму віці нормально щось вигадувати. І часом не відрізняти реальності від вигадки. Це доведено наукою. Та коли людина росте й дорослішає, їй треба вчитися розпізнавати різні речі. Звісно, приємно уявляти собі щось фантастичне, як то буває, коли людина лежить із заплющеними очима і слухає музику. Але що буде, коли всі ходитимуть вулицями й називатимуть правдою те, чого не було? Чи можна буде їм вірити?

— Не знаю, — відповів я.

— Отож бо, — сказав він. — Уяви собі, яка жахлива може вийти плутанина.

І я спробував уявити. Я уявив собі жахливу плутанину. І мені то здалося таким ненормальним, що я подумки засміявся, затуливши рота долонею.

— Тепер ти розумієш, яка серйозна штука правда? — спитав тато.

— Так, — відповів я.

— Добре, — сказав тато. — Тоді намагайся завжди говорити правду.

— Гаразд, — пообіцяв я. — Мені цікаво лиш одне.

— Що саме? — усміхнувся тато.

— А що таке правда? — спитав я.

Одного дня у нас з’явилася нова молоденька вчителька. Нам було по дев’ять років. Її звали Беріт, і в неї були русяві кучері. Вона носила яскраву нейлонову блузку й завжди мала свіжий, щасливий вигляд. Вчителька була надзвичайно життєрадісна, геть не схожа на нашу стареньку сиву динозавриху, яка завжди дотримувалася теми уроку.

— Діти, що ми сьогодні будемо робити? — спитала молоденька вчителька.

— Малювати, — запропонували ми.

— Гаразд, нехай і так, — погодилась вона. — Будемо малювати корів.

Потім учителька роздала нам папір. А ми вийняли зі своїх парт пастельки й заходилися малювати. То було приємне заняття. У вікно світило осіннє сонце. Поруч зі мною сидів Клас-Єран і малював корову, що скидалася на танк. Хвіст у неї стримів угору навскіс, як дуло гармати. І стріляла вона брунатними кулями.

Моя корова була зовсім інакша.

— Ви вже закінчуєте? — згодом спитала вчителька.

— Так, — озвалася Ліллемур. — А можна, я намалюю ще й бика?

— Не треба, досить і корови, — відповіла вчителька.

Потім вона пішла між рядами, щоб побачити наші малюнки. А я дивився на її червоні сандалі. Наша старенька вчителька ходила в коричневих дорожніх черевиках.

— О, — мовила вчителька, коли підійшла до моєї парти. А тоді підняла мого аркуша високо догори. — Ану гляньте сюди! — вигукнула вона.

Усі звели очі на мій малюнок. Наша балерина Кристіна, яка мала каштанові коси, усміхнулася так, що на щоках у неї проступили ямочки. Бенґт-Ерік вишкірився. А решта сиділи, пороззявлявши роти.