Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

Усе було достеменно так, як у Геннінґових книжках.

За мить-другу збоку відчинилися двері. І з них надвір вийшов лисий пристаркуватий чоловік. Він подивився мені просто у вічі. Я махнув йому рукою, щоб переконати його, що я налаштований доброзичливо.

— Привіт! — крикнув я. — Welcome to Stureby! [2] Ласкаво просимо до Стуреб’ю! (англ.)

Я підхопився так шпарко, що все перед очима потемніло, і я впав долілиць на жорству. Далі я мало що пригадую. Хіба тільки те, що та довготелеса лиса істота взяла мене на свої дужі руки й понесла в кабіну корабля.

Від неї пахло тютюном і потом. Мені здалося, що вона запитала:

— Що ти за бідолаха?

— Мене звати Ульф, — пошепки відповів я. — І я просто людина.

Потім корабель загуркотів і помчав у темряву нічного неба, яку населяли інопланетяни. І я знепритомнів.

Так я потрапив на чужу планету. Коли я отямився, лисого інопланетянина вже не було. Я стояв біля якогось дерева. А трохи віддалік у гамаку сиділи мама й тато і випльовували в свої чашки каву. Досі вони такого ніколи не робили.

— Привіт, тату, — сказав я, коли він звів очі вгору. — Ви теж тут?

— Так, — відповів він. — Але чого ти називаєш мене татом?

— А як я маю тебе називати? — спитав я.

— Звичайно, мамою, — відповів він. — А ти не захворіла, моя дівчинко? — він вийняв із рота шматочок пирога і поклав на блюдо, де лежав пиріг. А мама посунулася вбік, звільняючи для мене місце в гамаку. Потім поплескала по сидінню.

— Не хочеш тут сісти? — приязно спитала вона.

І тоді я сів. Я притулився лобом до її повного тіла. Як приємно було так сидіти! Я подивився на траву — вона була геть червона. Потім я побачив білочку, що задки стрибала по стовбуру дерева донизу. А ген над моєю головою пливла синя хмара і в біле небо летіло кілька чорних чайок.

Раптом я зрозумів, де опинився.

Я прибув на планету, що складалася з антиматерії, місце, де все було, як на Землі, але геть навпаки. Так, як і казав Геннінґ. Я бачив, як мама взяла зім’яту серветку, розрівняла її рукою і приліпила крихти від торта в кутиках губ. Адже час тут плинув назад, оскільки все відбувалося навпаки. Про це так дивно було думати, що в мене заболіла голова. Напевно, тут із кожним роком люди стають молодшими.

— Ти пам’ятаєш мене старим? — спитав я маму.

Вона покивала головою: мовляв, пригадую.

— А як то було? — допитувався я. — Я був тоді розумний?

— Та ні, — відповіла мама розважливим тоном. — Ти був дурний як пень.

— А я мав тоді собаку? — спитав я.

— Лише білого, — сказав тато. — Але це було до того, як ми народилися на світ.

Мені більше нічого не хотілося знати. Я сидів у гамаку, поки не побачив Сіван. Тоді підійшов до неї.

Я хотів їй дещо сказати.

— Я люблю тебе, — сказав я.

— А я тебе не люблю, — відповіла вона.

Потім Сіван обхопила руками мою голову і вп’ялася своїми губами в мої.

Я заплющив очі. І Сіван видихнула повітря мені в рот. І тоді в моїх очах мовби замерехтіла тисяча зірок.

Коли я розплющив очі, вона зникла. Тепер я лежав у своєму ліжку. А довкола мене стояли тато, мама і мій брат. Лисий інопланетянин також там стояв. Він потирав собі носа.

— Він уже розплющив очі, — сказав він.

— Слава Богу, живий, — сказала мама.

— Тоді я поїду, — мовив інопланетянин. — Я лише хотів переконатися, що він справді повернувся додому.

Тато схилився наді мною. Він провів долонею по моєму гарячому чолу.

— Привіт, синку, — мовив він.

— Привіт, мамо, — відповів я.

— Мабуть, він ще не опритомнів, — зітхнув тато. — Йому треба багато пити і їсти вітаміни.

А я лежав у ліжку й усміхався. Мені з думки не сходив недавній поцілунок. І великий чорний собака, якого я заведу, коли постарію.

Пригадую той день, коли ми чи не востаннє грали в «Зниклий діамант». Мені виповнилося дванадцять, і я саме почав ходити до міської середньої школи. А мій приятель Берне ходив у гімназію при Юганнесгов і невдовзі мав отримати у спадок від свого батька «Вибрані твори» Стріндберґа.

— Цього року в мене на дні народження будуть танці, — сказав Б’єрне і занепокоєно почухав густі брови.

— Чого б це? — спитав я.

— Бо мама вважає, що я вже до цього доріс, — зітхнув Б’єрне і взяв рубін.

Йому цього року виповнювалося тринадцять, а ще він ходив на уроки танців до спортивної зали в Стуреб’ю. Але я нічого про те не знав.