Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

То було найкраще, що я написав. То було схоже на справжню магію.

Я прочитав мамі вголос, і вона також заплакала.

— Мабуть, нам треба поговорити з психологом, — сказала вона.

— Та ну, — мовив я. — Це ж просто вигадки.

Я ледве дочекався, коли ми знову будемо писати твір. Темою нашого твору була «Весна». У мене в ньому квіти підбілу сяяли вночі жовтими штучними очима. А ще я написав, що «захриплі крики хтивих котів чути аж до місяця».

Я майже відразу пошкодував! Але було запізно. Течка творів уже осіла в брунатній сумці вчительки. Як я міг написати той жахливий прикметник про котів? Клятий іспанець! Мені хотілося вивернути навиворіт сумку, як каракатицю.

— Пані вчителько, можна я допоможу вам нести сумку? — спитав я дорогою до вчительської кімнати. — Вона, здається, тяжка.

— Не треба, — відповіла вчителька. — Краще йди надвір. Ти дуже блідий.

Усі, крім мене, отримали свої твори назад.

— Можете йти надвір, — сказала вчителька. — Але ти, Ульфе, залишся.

Мої приятелі один за одним вийшли з класу. До мене долинав із коридору їхній радісний галас. Учителька відгорнула з чола пасмо волосся й підкликала мене рукою до себе. Перед нею на столі лежав мій твір. На нього падав косий сонячний промінь. Що мені було казати? Що я звихнувся на поезії? І не тямив, що писав? Бідна моя голівонька! Бідна! Бідна!

— Йдеться про твій твір, — сказала вчителька.

— Та я зрозумів, — мовив я.

— Він незвичайний, — сказала вона.

— Я знаю, — мовив я. — Вибачте! Я ніколи більше такого не писатиму.

Нараз вона підвела очі від твору. І подивилася на мене крізь окуляри, в яких читала. А тоді всміхнулася. У неї був кривий передній зуб, достоту, як і в мене.

— Який ти дивний, — сказала вона. — Ти читав Пабло Неруду?

— Ні, — відповів я, намагаючись запам’ятати це ім’я. — Я не дійшов до літери Н.

— Невже? У тебе, як і в нього, образна мова, — сказала вона.

— Мабуть, у мене до цього вроджений талант, — сказав я.

— Так, можливо. Я й справді не знаю, яку тобі поставити оцінку.

— Це неважливо.

— Ні, все має бути справедливо. Я ставлю найвищу. Але наступного разу відшліфовуй образи.

Ось так. Потім я підвівся, щоб іти. Вона згорнула твір рулончиком і простягла мені його, ніби то був букет квітів.

— Що вона сказала? — накинулися на мене приятелі.

— Вона захоплена моєю образною мовою, — відповів я і показав рядок про котячі крики.

Ми завжди обідали о третій. Потім тато відпочивав, а тоді приймав своїх останніх пацієнтів. Але перед тим він умощувався трохи посидіти в кріслі. То була слушна нагода поговорити про шкільний твір. Адже тато був і ситий, і стомлений.

— Я приніс оцінку зі школи, — сказав я.

— Он як, — зітхнув він і намацав рукою свій сріблястий портсигар.

Я показав йому першу сторінку твору, де красувалася червона оцінка. Тато протер окуляри й придивився. Потім задоволено випустив під стелю грайливу хмарку диму.

— Чорт забирай, — мовив він. — Це й справді так.

— Атож, — сказав я.

Він сягнув рукою у задню кишеню штанів. Потім вийняв портмоне і витяг найменш зім’яту стокронову банкноту.

— Домовленість понад усе, — сказав він. — Прошу. Я не вірив, що це коли-небудь станеться.

— Я теж, — сказав я.

— А тепер можна прочитати твій шедевр? — спитав він.

— Ні, — відповів я. — Література — це дуже особиста штука.

Коли я йшов до книгарні на Бандгаґені, при дорозі золотіли кульбаби, співали чорні дрозди і моє серце трепетало в акваріумі грудей, мов щука. Пані в коротенькому халатику стояла на порозі, ніби чекала мене.

Однак не чекала.

— Чого це ти прийшов? — здивувалася вона. — Минуло ж тільки чотири дні.

— Знаю, — відповів я. — Але сьогодні в мене особливий день.

— У тебе день народження? — спитала вона.

— Ні, я виграв свій найменший літературний приз. Сьогодні мені дісталося сто крон.

— Ого, — сказала вона. — Тоді ходімо вибирати?

Ми вибрали вживану друкарську машинку марки «Underwood», яка стояла в службовому приміщенні на той випадок, що її вдасться на щось обміняти. А до неї ще дві нові стрічки. Усе це майже за безцінь — шістдесят п’ять крон.

— Повинно вистачити на інше, — сказав я.

— Тобі більше нічого не треба? — сторопіло спитала вона.

— Ні, — відповів я. — Мені ще вистачає на два квитки в кіно й на морозиво. Звичайно, якщо ти захочеш зі мною піти.

Вона обережно поцілувала мене в щоку.

— Дякую за пропозицію, — сказала вона. — Та я, напевно, не піду. Запроси когось іншого. Бо тепер тобі пора рушати у білий світ.