Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

Коре щоразу був такий же люб’язний.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він, коли приніс нову склянку.

— Я почуваю себе, як Джакометті, — відповів я.

Цього разу я відчував себе щасливим від того, що тримав між губами «Lucky Strike» і переді мною стояла четверта склянка яєчного лікеру. Я перебував на борту перехнябленого корабля, що плив у майбутнє. До того ж поруч сиділа дівчина з довгими вологими косами, яка у всьому поділяла мої зацікавлення. Вона поблажливо всміхалася до Коре, який молов дурниці про бокс, футбол і всілякі свята. А я усміхався їй, і між нами було непомітне сторонньому оку порозуміння.

Я усміхався доти, доки мені не потемніло в очах і стеля закрутилася, мов вентилятор. Я не встиг докурити сигарету.

Потім мені довелося швиденько підхопитися з місця. Бо яєчний лікер піднявся до горла. Я прикрив долонею рота і, спотикаючись, кинувся по м’якому червоному килимі до дверей і вибіг у ніч, де завивала буря.

— Куди ти? — почув я Аґнетин голос.

— Він побіг у каюту читати вірш, — сказав Коре.

Як я збагатив свій світогляд! Я стояв, перехилившись через поручні, та блював проти вітру. Я повзав уздовж слизької хитливої палуби, відчиняв не ті, що треба, двері й бачив якісь жахіття.

Словом, я пережив своє перше сп’яніння.

Коли я дістався до каюти, хлопці вже були там. Коре акуратно згорнув свої штани, вийняв із пакета шоколадний кекс і бутерброди й запропонував той пакет, у якому вони лежали, мені.

— На той випадок, якщо тобі знов стане зле, — великодушно мовив він.

— Thanks, [20] Дякую (англ.) . — сказав я.

— Мені здається, ми станемо друзями, — сказав він.

— Йо-о-й, — простогнав я.

Наступного дня над неспокійним морем сяяло сонце. Я провів безсонну ніч. Тож тепер напівлежав на відкладному стільці на палубі, накривши живота пледом. Аґнета простяглася на стільці поруч. Ми говорили про всяку всячину. Обговорювали можливість появи нової теорії походження Всесвіту, імовірну наявність позаземних цивілізацій і про наших татів. Вона розповіла, що її тато заробляє на життя тим, що ліпить глиняних птахів. А я розповів, що мій хотів стати скрипалем.

Нам здавалося, що ми знали одне одного цілих сто років.

— Чого ти найбільше не любиш? — спитала вона.

— Забагато жовтого, — відповів я. — А ти?

— Хлопців у сандалях, — відповіла вона.

Аж тут з’явився Коре, і він був у сандалях. Біля нього йшла кучерява дівчина. Вона звалась Яна. На ній була жовта, як яєчний лікер, кофтина, від чого мене занудило.

— Здається, вам уже краще, — сказав Коре. — Може, підемо підкріпитися?

— Ні, я пас, — сказав я.

— А я піду, — сказала Аґнета. — Море виснажує.

Коли вони зникли, я трохи посидів і повдихав повітря. Потім спустився в каюту, ліг на лаву й кілька годин мовби дрімав, після чого схопився і записав до свого блокнота невеличкий вірш. Ось що я написав:

Я здогадувався, де вони були. Аґнета, мабуть, збирала в каюті свої манатки. Бо ми наближалися до порту в Саут Шилдсі, звідки мали їхати далі. Мій новий приятель Коре, Ларс із Тієрпа і Покусаний комарами вже готувалися виставляти свої сумки в коридор.

— Ти йдеш? — спитав Коре.

— Так, зараз, — відповів я, засовуючи свої сандалі під матрац.

Потім я написав ще три вірші. То було в першій половині дня, коли ми сиділи на заняттях. В одному з них оповідалося про маленького мавпуна, що сидів у космічній капсулі й думав про мавпочку, яку йому довелося покинути.

Ми з Аґнетою навчалися в різних групах. Її, Ларса та Коре записали до класу для сильніших. Тож тепер нам випадало бачитися лише після обіду. Тоді ми прогулювалися узбережжям і дивилися на море, яким сюди пливли, на засапаних собак і відпочивальників із закасаними по коліна штаньми.

Часом ми сиділи на піску.

— Я лечу. Поверни мені мою силу тяжіння, — промовив я.

— Що це? — спитала Аґнета.

— Останній рядок із вірша, якого я написав кілька днів тому, — відповів я. — Ти читала «Аніару»? [21] «Аніара» — фантастична поема, яку написав 1956 року шведський письменник, лауреат Нобелівської премії Гаррі Мартінсон (1904–1978).