— Ой Пилипе!
Пилип спинився, озирнувся на неї:
— Чого тобі: «Пилипе»?
— Мені самій страшно ходити. Я не хочу сама, вдвох хочу.
— Ач чого захотіла. Як страшно, то нехай ще страшніше буде — Пилип говорив грізно. Але Люся, здається, зовсім не зважила на це і тихо сказала:
— Пилипе, а ти читав «Героя нашого часу» Лєрмонтова? От гарна книга, правда? Пам’ятаєш, як Азамат сестру проміняв на коня, а коня звали Карагез?
Пилип прочитав цю книжку три рази, і тільки Люся нагадала йому про неї, він з Пилипа нелюда одразу став Пилипом ентузіастом. Він аж облизався і з ходу почав розповідати знамениту сцену, де Печорін приторговував сестру в Азамата. Отак вони пройшли і раз по колу, і вдруге, і втретє. І за цей час страшний Пилип усе зайве витрусив із своєї душі. Закінчивши одну сцену, хапався за другу, проказуючи:
— А ти, Люсько, пам’ятаєш, як Грушницький плів брехні на Печоріна, а Печорін курив у присінках і слухав?
Хоч Люся й пам’ятала, але Пилип все одно брався захоплено переказувати, й цю сцену.
Коли він трохи вгамувався, а ніч і чергування ще тривали, Люся несподівано сказала Пилипові:
— Ось давай, наче артисти, трохи пограємо. Я буду говорити за княжну Мері, а ти за Печоріна.
Пилип, хоч цього Люся все одно не могла побачити, вирячив очі. А Люся таким голосом, який буває в артисток, що виступають по радіо, проказала слова княжни Мері:
«Ви небезпечна людина. Краще вже потрапити в лісі під ніж розбишаці, ніж вам на язичок… Я вас прошу без жартів, коли вам схочеться говорити про мене погано — візьміть краще ножа і заріжте мене…»
Пилип все ще дивився на Люсю, не розуміючи, що вимагається від нього.
— Який ти, Пилипе, недогадливий! — скрикнула Люся вже своїм голосом — Тобі треба сказати: «Хіба я схожий на розбишаку?»
— Так це ж не спектакль — ніяково протяг Пилип.
— Ах, який ти! — Люся схопила його за руку, шарпнула злегка і почала знову: — «Адже, правда, я була дуже люб’язна сьогодні?»
Та через те, що Печорін в книзі на це нічого не відповів Мері, то й Пилип не знав, що казати. Люся навчала його.
— А ти одвернися трохи, прикрий долонею рота і непомітно позіхни.
Вони спинились біля палатки, і Люся сказала Пилипові Печоріну:
— «Ви мене не поважаєте, залиште мене…»
І Пилип залишив її. Але тільки він сховався за палаткою, княжна Мері зразу обернулася на Люсю, і ця Люся жалісно запискотіла:
— Ой Пилипе, не ходи далеко, мені ж страшно!
Отак кружляючи, вони добре натопталися. Ноги Пилипа стали важкі, неслухняні, і він кілька разів спіткнувся.
— Давай ще посидимо — сказав він Люсі — бо в тебе ноги, певно, болять — Вони сіли біля багаття.
Люся почала збирати залишки палива і складати на пригасле вогнище. Але вогонь так міцно заховався в попіл, що навіть сіно не загорялося. Тоді Люся лягла лицем вниз, розгребла попіл і почала дмухати у викопану в попелі печерку, поклавши туди кілька стеблинок сухої трави. Спалахнув і побіг по тих стеблинках вогник, швидко перебрався до нової порції палива, і незабаром яскраві язики весело замигтіли у пітьмі. Взявши з кошика кілька картоплин, Люся загорнула їх у жар.
Поки вона це робила, Пилип сидів і спочатку думав про Мері й Печоріна, потім задивився на зірки. Несподівано одна зірочка покотилась по небі. «А коли це не зірка, а супутник?» — подумав Пилип і хотів придивитися краще, та не встиг: зірка вже погасла. Тоді Пилип сказав про себе: «Як підросту, піду в небесні авіатори. І Хому підіб’ю. На Місяці які археологічні розкопки можна робити!» Пилип механічно поклав руку на пояс і пустив її вздовж по ньому, аж доки вона не дійшла до археологічного ножа колодія; помацавши його, Пилип таким самим способом застромив другу руку в кишеню, погладив там ніжно крильце із зозулястої курки і подумав: «Коли б і Люську забрати туди». Але, зиркнувши на неї, вій зразу ж вирішив — діла з того не буде: Люся тонка, як очеретина. Який же з неї археолог, тим більше на Місяці! Як очеретина!
Останні слова Пилин промовив уголос.
Люся підвела голову і здивовано глянула на Пилипа. «Дивися, заснув» — мало не вигукнула вона. І подумала: «Коли задаватися з Хомою, то хіба ж такий! А це, бач, чергував чи не чергував, а вже й спить!» Але Люся була не злопам’ятна, вона вже давно не сердилася на Пилипа. І дівчинка почала думати про те, що Пилип з самісінького ранку був на ногах, пройшов стільки дороги, і все під сонцем, у спеку. Іншого разу вона й не розбудила б його, але ж сьогодні спати йому не можна.
Читать дальше