Іван Сенченко - Діамантовий берег

Але цю подію не можна вважати за пригоду, і про неї ми б не згадали, коли б Явтух згодом не викинув нового фокуса.

Експедиція отаборилася, і юні мандрівники розпочали готуватися до вечері. Явтух, збувшися своєї поклажі, спочатку ліг на траву, покачався донесхочу, а тоді підвівся і рушив попасом по стежці над пшеницями.

— Хай підживиться — сказав Хома і взявся за ножа, бо йому випало чистити картоплю. Взагалі всі роботи були розподілені між учасниками походу. Тут не було ні матерів, ні бабусь, ні старших сестер, так що й розводити вогонь, і чистити картоплю, і носити воду мусили самі мандрівники.

Отож всі поринули в роботу. Все йшло злагоджено й швидко, бо хлопці й дівчата були голодні. Тимофій з нетерплячки аж взявся гризти свіжу вербову цурку [2] Цурка — маленька паличка , котру Пилип ще вдень підібрав на дорозі. Верба, з якої зроблено цурку, була молода, сік мала свіжий; він був трохи гіркуватий, зате приємний. Навтішавшися, Тимофій сказав Куприкові:

— Ох і гарна ж!

— Еге? — недовірливо спитав Куприк і собі простяг руку:

— Дай і я покуштую.

І тільки він взяв у рота скіпочку з тієї самої цурки, як погляд його упав на стежку, і він побачив таку картину.

Хитрий Явтух, спостерігши, що всі члени експедиції заклопотані своїми справами, завернув із стежки, де йому належало пастися, і опинився в пшениці. Пшениця була зелена, густа, лоскотала Явтухові у носі і весело хрумкотіла у нього на зубах.

Світило і гріло передвечірнє сонечко, повівав ніжний, пестливий вітрець, десь били перепели, кигикали степові чайки, бутів трактор і мекало забуте серед степу козеня.

Бредучи по пшениці, Явтух замріявся: «От наїмся досхочу, потім нап’юся і як приляжу отам у долинці, то до ранку пролежу». Захопивши жмут зілля у рот, він стис щелепи, придавив зелені стебла зубами, відчуваючи, як теплий солодкий сік розтікається по язику. І тільки він так зробив, як біля нього щось, шелеснуло. Явтух, мов прокинувшись із забуття, кинув оком у той бік.

Коло нього стояв Білан, отой здоровенний вовкодав, біля якого Явтух завжди почував себе спокійно й безпечно. Ця близькість приємно зворушила Явтуха, і він, нашвидку проковтнувши снопок зелені, кивнув по приятельському Біланові головою; водночас одганяючи настирливу муху.

Але Білан наче й не помітив цього. Він неквапливо наблизився до Явтуха, всунув у рот його вухо (оте, що з червоною Люсиною стрічечкою), злегка стис зуби і мотнув головою, виштовхуючи Явтуха з пшениці на стежку. Явтух спочатку злякався, але, відчувши, що зуби не кусаються, почав дивуватися, а потім обурюватися. Коли б він умів говорити, то неодмінно гукнув би сердито: «Чого ти прив’яз, чого тобі треба? Одчепися, кажу тобі!» Але Явтух розмовляти не вмів, він тільки крутнув головою, намагаючись визволити з полону своє вухо. Білан вуха не випустив, а, навпаки, сильніше стис його зубами. Зуби у Білана були великі, гострі, і Явтух, відчувши це, заспокоївся. Тоді Білан почав збивати його з пшениці на стежку. Отак і рушили: попереду осел, а трохи збоку Білан, виводячи з шкоди свого чотириногого приятеля.

Цю картину і спостеріг Куприк. Спочатку сам дивився, потім не стримався, гукнув:

— Гляньте, що Білан з Явтухом виробляє!

І всі, одірвавшися від роботи, глянули, куди показав Куприк.

Це був той момент, коли Білан і Явтух з приданих до експедиції чотириногих перетворилися на зрозумілих і близьких членів колективу. Бо Пилип сказав:

— Ви тільки гляньте на Білана! Ох же й розумний!.

— Еге ж — підтакнув і Хома — Він усе розуміє! — і піднесено закінчив, спрямовуючи тепер свою репліку до Явтуха — Гляньте який. Виходити з шкоди виходить, а жмут пшениці на ходу вхопив!

Коли Явтух знову утвердився на стежці, а Білан повернувся до гурту, Куприк наблизився до нього і за всіх сказав:

— Молодець, Білане! — і підніс йому на долоні свіжоздохле мишеня, яке накрив панамкою годину тому край дороги і яке беріг у кишені невідомо для чого.

Білан крутнув хвостом, вдячно глянув на Куприка і, взявши делікатно мишеня в зуби, проковтнув його, як школяр шоколадну цукерку.

Ця пригода стала темою для розмови. Тим часом заклекотіла каша, покотилася слинка, всі дружно попідсувалися до тарілок. Тільки Женька ніяк де міг справитися з денним записом у журналі.

Він морщив лоба, брався рукою за вухо, мов на диктанті в класі, кусав губи, нарешті, зважився і записав: