Іван Сенченко: Діамантовий берег

«Щоб і в нас було, як у них».

Та й поставив крапку.

Запис цей він прочитав уголос, і, почувши його, Хома скрикнув:

— Ні, щоб вдвічі краще, ніж у них!

— Ух же ж й здорово в тебе вийшло! — гукнув Пилип — Коротко і ясно.

— І зовсім не ясно — протягла своїм тоненьким голоском Люся — Що це воно значить: «Щоб і в нас було, як у них»?

Хто ж вона, ця Люся?

Спробуємо намалювати її портрет.

Довгонога, перерізана в стані тоненьким пояском, мов оса. Плаття на ній було червоне в білий горошок, з прямокутним вирізом для шиї. Ніс облізлий, хоч і не так, як у Пилипа та Хоми. Ноги загорілі, аж коричневі. Ходила вона боса, сандалії ж носила в рюкзаку на той випадок, коли доведеться зайти у якесь село. Щодо очей, то вони в Люсі були карі. Руки мала тонюсінькі, чіпкі. Рук цих хлопці боялися ще з третього класу, бо Люся хоч кулаками битися і не вміла, як Женька, так зате вміла дряпатися. Не один хлопець потім, уже дома, коли його запитували: «Хто це тебе розписав?», брався брехати: «Та це я біг між кущами, то недоглядів, а хмілина й протяглася по лобі й по щоці».

Побачивши, що Женька засуває журнал у рюкзак, Люся сказала:

— Ховаєш, щоб соромно не було, еге?

Женька наїжачився, недобре подивився на Люсю:

— Ти краще помовч… А то…

— А то що буде? — задерикувато спитала Люся і передражнила: — «Щоб і в нас було, як у них!»

Коли спалахнула ця спірка, то хоч біля Женьки став Пилип, так зате не зрушив з місця Хома: бо хоч Люська і вредна, так і не дурна ж… Тут треба подумати… Пилип не помітив цього. Він поправив за поясом свого ножа колодія, розгладив у кишені крильце, що належало колись зозулястій, і стишено проказав:

— Ти думаєш, екскурсія сто років триватиме і біля нас завжди буде Григорій Савич? На великій перерві в класі Григорія Савича не буде. То так надаємо, що знатимеш!

— А хто ж ото надає, чи не ти? — Люся зневажливо зиркнула на Пилина, на його ніж колодій і пхикнула:

— Теж мені археолог! Ступку розсадив, а їй шістдесят тисяч років, і горщик з кам’яної доби… — Говорячи це, Люся все одступала за спину Григорія Савича, а як уже відступила, то висунула язика і показала Пилипові.

Пилип прищулив вуха, став гострий, як бритва, і, крикнувши «Люсько, уб’ю», рушив у обхід, Григорія Савича. Григорій Савич перехопив його.

— Стривай, Пилипе! Вже й день минув, а археологічних розкопок ти ще й не починав. А діамант? А золоті скіфські мечі?

— Еге, не починав — з гіркотою відповів Пилип — Хіба за отакою — він показав на Люсю — щось зробиш? Все дражниться…

— Хай собі бавиться, якщо маленька — мирно, з співчуттям, спрямованим на користь Пилипа, промовив Григорій Савич — А ти своє роби.

Настала маленька пауза. За цей час Пилип заспокоївся трохи і, звертаючись до Григорія Савича, спитав з прихованою надією:

— А хіба тут Кристалічний щит вже почався? — Він озирнувся навколо і вп’явся очима в лани молодої кукурудзи, що бігли кудись за обрій. Рівнота… Але ж хіба не може статись, що серед цього зеленого простору випнеться могутній гранітний кряж, битий морозами, розмитий заливами, і під тим кряжем, як під щитом — споконвічні печери, що безмовно зберігають свої таємниці…

Від цього видовища очі у Пилипа засяяли.

— Ні, до Кристалічного щита нам ще далеко — почав опускати Пилипа на землю Григорій Савич — Але ж старі селища й городища можна скрізь знайти.

— Еге, знайдеш — розчаровано сказав Пилип і повів рукою навколо: — Бачите, сама кукурудза та ондечки пшениця. Бачите? В кукурудзи одна зелень, в пшениці друга — ніжніша й вороніша. А коли б жито, то воно сизіше — так тут його не видно. А ячмінь інакший: як придивитися, то неначе аж голубіє. А льон темний претемний, поки зелений, а як зацвіте!.. От красиво, Григорію Савичу…

Пилип знову залетів у високості поезії, як повернувся на землю, то сказав:

— А могил немає. Ні однієї…

За могилою, кукурудзою й льоном Пилип зовсім забув про Люсю.

Скориставшися з цього, Григорій Савич перевів очі на Женьку й Хому, котрі схилилися над експедиційним журналом.

— Ну що, виправили?

— То тільки Хома хоче виправити, бо передався до Люськи — відповів Женька — А хлопці кажуть, що й так добре.

— Та непогано — зробив крок до них Григорій Савич. Він узяв з Женьчиних рук журнал, глянув на запис і, повернувшися до Хоми, спитав: — А ти що б міг сюди додати?

Хома насупився, сказав ображено, як і Пилип допіру: