Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Та воно ж ондечки, аж на самому вершечку!

— Бач, сухих гілок скільки — глибокодумно зауважив Сашко — Як пузо подереш, то буде тобі!

— Ет, я обережненько — весело вигукнув Кость. Він підійшов до дуба, витяг угору обидві руки, укріпився ними на нерівностях кори і швидким рухом підтяг вгору ноги, розчепірені, мов рогач.

Вигнавшися на перші п’ять метрів, Кость перепочив трохи, оглянув живіт — чи не подряпав, зиркнув на коліна; на животі не сочилося, а на коліні сочилася кров.

— Ач яка тонка шкіра, вже й пошмуглялася — сказав невдоволено Кость.

Відпочивши, поліз вище. Внизу великого вітру не було, вгорі ж все розвихрилося. Кость розквіт від блаженства і почав приказувати в такт поривам вітру:

Ще кілька енергійних ривків усім тілом вгору, і несподівано над ним і під ним захиталося, заголубіло. Хиталися вершечки сусідніх дерев, з якими він був врівень, голубіло збурене вітрами небо.

Гніздо було в розвилці. Але Кость знав, що дуб дерево міцне, та й кібець виніс гніздо не на справжній вершечок, а трохи нижче, під захист верхніх гілок.

У гнізді було четверо кіб’ят.

Від такого багатства у Костя запаморочилося в голові…

А втім, не думайте, що Кость був дикун. Кость справно день у день ходив у школу, слухав учительок та вчителів і добре знав, що кібця не можна драти, бо він вірний помічник хлібороба.

Це наповчання у школі Кость напам’ять знав. Але ж тут, у байраці, школи не було! Не було учителів і вчительок, а радгоспний агроном Хрисанф Іванович покотив на Шкаврове. Хто ж тут, побачивши Костів намір, візьме його за руку і скаже: «Схаменися, Костю! Що ти робиш?» Нікого тут поблизу не було, отож і взяти за руку Костя було нікому, і крику наробити не було кому. І він, гарненько вмостившись, щоб не знесло вітром, підняв руку і почав простягати її до гнізда.

Як не заворушаться тут кіб’ята як не заячать, як не запискотять, та всі враз! Дзьоби розтуляють, до Костевої руки пориваються. Бідолашні пташенята, безнаглядні і безпритульні! Хто ж вас і приголубить, як не Кость — відомий гуманіст і оборонець покривджених…

Кость простяг руку, обережно взяв одне пташеня, розігнався засунути його за пазуху і тільки тут побачив, що пазухи в нього нема. І сорочки нема, а є тільки подряпане пузо. Ця обставина збила з пантелику Костя. Куди ж ховати таку багату здобич, як пазухи нема? Задумався на мить Кость і радо скрикнув: «А в кепку, ура!» Але й кепки на Костеві не було. Не до тих хлопців належав Кость, щоб морочитися з головними уборами!

Кіб’ят, таким чином, сховати було нікуди. Хіба що в труси? Кость почав вивчати й цю можливість, але прийшов до думки, що труси дуже ненадійна схованка для кіб’ят.

А пташеня, зміркувавши тим часом, що потрапило не до тата й мами, а до Костя, враз змінило настрій. Кричати перестало, зате почало кусатися, дряпатися і разів зо два так дзьобнуло Костя, що він аж засичав, а тоді швиденько поклав кіб’ят у гніздо і почав обсмоктувати виразку. «Глянь, як кусається, кляте!» — розсердився він. І мало не заплакав. Куди ж його діти? Як з ним спуститися на землю?

І в нього народилася така думка. Візьме пташеня у зуби за шкірки, як кішка кошеня, і — вниз. Це буде кіб’я його, Костеве. А що ж Сашкові? Нічого? Але Кость не міг так учинити, щоб у нього було кіб’я, а в Сашка — ні. Тоді хіба так зробити: віддати здобич Сашкові? А собі? А собі нічого. Але і з цією думкою Кость не міг примиритися.

Від напливу сильних почуттів, що супроводили ці міркування, у Костя аж сльози на очах виступили. Повагавшися трохи, він сказав сам собі: «Щоб справедливим бути, не треба кіб’яти ні йому, ні мені!»

Кость розчулився і, звертаючись до гнізда, де принишкли пташенята, мовив: «Прощавайте і живіть спокійно. Кость не з тих хлопців, що комусь завдають кривди. Нам ще в четвертому класі Ганна Іванівна казала, що кібець — помічник хлібороба, бо пожирає силу мишей і всяких коників, які завдають шкоди на городі, і в полі». З цією промовою й спустився Кость на землю.

— А де ж кіб’ята? — неспокійно спитав Сашко, жадібно позираючи Костеві на те місце, де мала бути у нього пазуха.

І Кость сказав йому:

— Чуєш, Сашко, я передумав. Ще в четвертому класі Ганна Іванівна розказувала про кібців, які вони корисні, як їдять мишей, коників і всяку погань. А там аж четверо кіб’ят. Як виростуть, так — ого! Хай начуваються польові шкідники! І взяти було нікуди: ні майки, ні кепки.