Джоанна Ягелло: Тирамісу з полуницями

Р-р-раз. Темні пасма посипалися долу, сухі й безживні, мов вигоріла трава.

«Ми обростаємо волоссям, як земля травою, — подумала Наталія. — Його забагато, усього цього забагато. Хотіла б я бути прозорою, існувати в іншому вимірі...» Р-р-раз.

Те, що залишилося в неї на голові, нагадувало вижате поле. Стерню. Нерівні кущики, подекуди зрізані біля самої шкіри. Наталія дивилася на свою голову. Тамта зникла, вона знову була у власному тілі. Без волосся більше почувалася собою. Більше людиною, менше твариною.

Лінка натиснула кнопку домофону, за мить почулося дзижчання, і вона увійшла до будинку. Двері відчинила якась жінка, мабуть, ота коханка Наталіїного батька. Що ж, вона явно була набагато молодшою за нього, нічого не скажеш. Жінка здавалася сумною.

— Добрий день, — привіталася Лінка. — А можна Наталію?

— Вона у своїй кімнаті. Ти її подруга, так? Вона нічого не казала, що хтось прийде, але заходь.

Лінка боялася. Лише тепер відчула, як їй страшно. Власне вона не знала, що сказати Наталії. У животі наче камінь тяжів. Перевела кілька разів подих, і пішла за тією жінкою до дверей Наталіїної кімнати.

— То я вас залишу, — жінка вибачливо посміхнулася й зникла вглибині квартири.

Постукала. За мить на порозі з'явилася Наталія.

Тиша. Дівчата дивилися одна на одну. Жодна не знала, що сказати. Тобто Лінка добре знала, вона ледь не бовкнула: «Боже, як ти жахливо виглядаєш. Ти як скелет. А що із твоїм волоссям? Що взагалі сталося?» Нечасто Лінці вдавалося не сказати того, про що вона думала. Та цього разу стрималася.

— Можна ввійти? — тихо спитала вона й за мить уже сиділа на краєчку ліжка. Кімната була гарно вмебльованою, усе новеньке, але її переслідувало враження, що тут ніхто не живе. Під стільцем біля туалетного столика підлогу вкривали пасма зістриженого волосся.

— Чого тобі? — спитала Наталія. Вона говорила повільно й тихо, наче з могили чи з тамтого світу.

— Я вирішила тебе провідати. Хотіла з тобою поговорити. Я була у твоєї мами.

— Ти була в моєї матері? — раптове пожвавлення в голосі Наталії знову згасло.

— Так. Вона мені сказала, що ти поїхала на вихідні до тата. Довелося їй збрехати, що ти береш участь у якомусь конкурсі... щоб вона дала мені адресу.

— Ти могла подзвонити.

— Ні. По телефону... у нас нічого не виходить. Я хотіла тебе побачити.

— Навіщо?

— Я просто скучила, — Лінка сказала це інстинктивно, та щойно вимовила ці слова, як відчула, що це правда. І невідомо-чому розплакалася.

Вона дивилася на Наталію, свою прекрасну Наталію, тепер спотворену й худу, і сльози текли їй обличчям. А Наталія присунулася до неї ближче й узяла її за руку. Лінка глянула на її долоню, помітила шрами на зап'ястку й погладила подругу по цих шрамах. І тоді в Наталії мов щось зламалося. Вона відчула, як усередині прорвало якусь греблю, і всі сльози, що в ній накопичилися, раптом ринули назовні, і вона більше не хоче їх гамувати. А коли Наталія виплакала із себе це все, то сказала лише одне:

— Я більше не можу.

— Знаю, — відповіла Лінка, гладячи її руку. — Знаю.

Останній день школи був спекотним і напруженим. Знову довелося нашвидку шукати святкове вбрання, купувати квіти, з усім устигнути.

Фікус не розумів, чому вдома від самого ранку така нервова атмосфера, а передусім, чому звична п'ятнадцятихвилинна прогулянка нині тривала стільки, що він ледь устиг підняти лапу. До того ж, Лінка замалим через нього не перечепилася, бігаючи туди-сюди в пошуках туфель, які, мов на зло, десь поділися. Нарешті пес сховався на кухні, згорнувся калачиком і вирішив перечекати всю цю катавасію.

Фретка Валентина таких проблем не зазнала. Навчальний рік Адріана вже скінчився, він був студентом і канікули мав довші, тому досі спав. Уперше в житті йому не довелося страждати так, як тим, хто ще не попрощався зі школою.

Закінчення навчального року в усіх школах виглядають однаково. Каська думала, чи це, бува, не якась змова директорів та вчителів? Якесь дивне покарання, таке суворе, а потому відразу канікули як відшкодування за нього?

Зрештою, у неї завжди були два останні дзвоники: спершу для випускних класів, а потім звичайний, для решти. На кожному їй доводилося бути присутньою, бо вона входила до групи супроводу прапора. Чому її туди обрали — сказати важко. Мабуть, тому, що вона добре вчилася, бо ж явно не через красу. Принаймні так уважала Каська. Може, тому, що дівчина була невеличкою, і вкупі вони гарно виглядали: високий хлопець посередині й двійко дівчат спереду й позаду. На щастя, їй не доводилося нести того прапора, бо вона б відразу щось утнула, розбила комусь голову або виколола древком око.