Джоанна Ягелло: Тирамісу з полуницями

— Так... Моя мама весь час каже, що із чоловіками буває по-різному. То вони є, то їх немає. І що в житті можна розраховувати лише на подруг, — сказала Наталія, цього разу без іронії.

— Твоя мама напевне про це чимало знає. Після всього, що їй довелося пережити.

— От тільки в неї подруг немає. Навіть, якби вона й хотіла до когось подзвонити, то не має до кого.

— Кошмар.

— Авжеж... А я... помирилася з Лінкою. Власне, це трохи завдяки ній усе якось склалося. Бо вона здійняла бучу, наверещала на мого батька й узагалі. І силоміць мене затягнула до матері, а коли я побачила, у якому вона стані, то теж дещо зрозуміла...

— Слухай, я за тобою не встигаю. Можеш розповісти про все від самого початку?

Із блогу «Три дурненькі мавпочки»

Так, авжеж, зізнаюся. Я давно нічого не писала. Може, мені просто тяжко було стерпіти критику... А потім зайнялася іншими справами. І тому хочу написати про те, що я збагнула за ці два місяці.

«Ніхто з нас не є самотнім островом», — так сказав Томас Мертон. Я знайшла цю цитату в інтернеті, і вона мене вразила. Бо мені здається, що ми живемо так, наче все якраз навпаки. Ми мало замислюємося над проблемами інших людей, навіть наших найближчих.

Ніхто з моїх рідних не помітив, що в мого брата дислексія. Я не помітила, що моя найближча подруга має серйозні проблеми, і ніхто з її близьких, та й сама вона — що в її матері депресія... Нам може здаватися, що ми спілкуємося, присутні на ФБ, ніби все класно, проте від нас втікає найважливіше. Я хотіла бути мудрою мавпочкою Мідзару, яка бачить зло всього світу, а не зауважувала того, що мала під носом.

Емпатія, відчуття іншої людини — це вміння, яке ми втрачаємо в цьому світі, сповненому вдаваних контактів. І мені страшенно ніяково через це. Не знаю, що ви думаєте про те, щоб більше спостерігати за іншими, більше помічати... Це не легко. Але, може, варто спробувати?

Не знаю, що буде після канікул, здається, на мене чекає складний період. А чому — про це я воліла б поки що не писати. Та я намагатимусь і далі вести цей блог так добре, як лише зможу. Мені в цьому допоможе друга розумна мавпочка — Івадзару. А може, і третя мавпочка до нас приєднається. Бо ж нам повсякчас її дуже бракувало.

Коментарі (5)

Якщо я маю стати третьою мавпочкою (спасибі, люба Мідзару), то мушу зізнатися, що не дуже вмію писати. Це лише Мідзару вважає, що навіть, якщо я й не вмію, то все-таки маю історію, яку варто розповісти. Але спершу скажу вам, що вона права. У світі, де кожен зосереджений на собі, ми й справді наче самотні острови. Дрейфуємо без жодної допомоги. І в цьому наша слабкість. Скажу ще одне: читайте цей блог. Невдовзі розповім вам про мою пригоду з пані А.

Гей, а де поділася Івадзару? Невже теж перестала писати? Мені найдужче подобалися ці її способи розкохатися в хлопцеві. Дуже допомогло! Хотілося б, щоб таких текстів було більше.

А я вже думала, що ви більше не писатимете цього лайна. Шкода-а-а, невдашки.

Агов, хто тут модератор? Цю особу треба заблокувати! Люба Приязна Анно, тут не місце для твоїх коментів. Геть!

Ну, звісно, будуть також інші тексти. А Тобі, Приязна Анно, спасибі за те, що Ти такий красномовний. Проте я не вірю тим, хто видає себе за когось іншого. У моєму світі єдина сила полягає в щирості, боягузе! Тож скажу, як XXXwoman — геть!

— Ну, і як тобі тут? — запитала Лійка. Вони сиділи в саду. Наталія витягла з гаража два шезлонги й поставила їх під яблунею. Лінка придивилася до подруги. Та виглядала набагато краще. — Бо те, що я бачу, більше нагадує казку. Дерева, шезлонги, просто курорт!

— Знаєш, що? Спершу я думала, що все це якась фігня. Ну, розумієш, усі ці психотерапії, арт-терапії, музикотерапії... І цей відпочинок у саду, усе як у якомусь штучному світі... Кінь би сміявся, еге ж? Тоді мені здавалося, що коли я вже знаю, що зі мною щось не так, то сама собі дам раду. Сама собі допоможу. Але за тиждень усвідомила, що тут класно. Я дуже подружилася з дівчатами. У них справи гірші, ніж у мене, знаєш?

— Гірші?

— Ну, у декого точно. Є дівчата, які змагаються із цим уже кілька років. І в них жахливі проблеми зі здоров'ям. У мене ще цього немає. На щастя. Тільки тут проблема, — Наталія постукала себе по лобі.

— Але ти ходиш на якісь заняття, так?

— Звичайно. Є індивідуальні, є групові. Про це важко розповідати комусь, хто цього не зазнав. Але нас навчають... ну, не знаю. Переважно того, що наше життя — лише наше. Що ми можемо з ним зробити все, що захочемо.