Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Точно ні, — упевнено відповіла Лінка. — Я таблетки приймаю.

— Ага, ну, тоді все окі. Ходи до вчительської, треба тобі чайку якогось зробити.

А в цей час Кай, малий Лінчин братик, отримував свій табель. На щастя, там не було оцінок, тільки ззаду виставлено описову. На щастя, Кай швиденько віддав табель мамі, і його анітрохи не цікавило, що там таке, бо прочитавши, міг і засмутитися. А там було багато речень, у яких видніли слова «середньо», «незадовільно», «недостатньо». Тобто було явно видно, що в Кая проблеми. На щастя, то лише другий клас. На щастя, малий перейшов до наступного.

І лише Наталія не пішла на останній дзвінок. Не пішла, бо ж мала перескладати багато предметів. Їй було ніяково. Крім того, усі питатимуть про канікули, а що вона скаже? Що проведе їх у центрі лікування залежностей? Зате домовилася зустрітися з Ганкою відразу після закінчення урочистості. Звісно, «Під Парасольками». Це вже була їхня традиція.

— Агов! — махнула їй здалеку Ганка.

Вона була дуже веселою. Мабуть, сталося щось радісне! Може, нарешті у них щось вийшло зі Сташеком? Було б класно. Наталія не відчувала ревнощів. Усвідомила, що хлопець подобався їй лише через те, що нагадував Лео, а Лео подобався їй невідомо-чому. Адже то була лише мрія, хтось — якщо чесно — нереальний. Усвідомила й те, що тренер із фітнес-клубу залу теж був мрією, щоб заповнити порожнечу, але насправді вона навіть не була в нього закохана. Тільки Марцін... Ну, але це вже в минулому.

— Привіт, Ганко! — гукнула до подруги й підійшла до столика. — Добре, що ти сама. Я трохи боялася, що й інші сюди припхаються.

— Усі поїхали на Повісля. Тобто не всі, кілька осіб. Там зате cool і grounge, і взагалі, а тут занюханий бар, до якого ходимо тільки ми й місцеві пияки...

— Та ще й із собаками!

Біля столика поруч стояв волохатий йорк і задирав лапу на ніжку стільця. Власник був настільки зайнятий розмовою з товаришем, що нічого не помітив.

— Фіфі! — гримнув він на песика й пояснив: «Це моєї дружини. Я його не люблю, але він — чудова нагода вийти з дому й не слухати її дзявкотіння».

— От, за що я люблю це місце, — сказала Наталія. — А тепер скажи, чого ти така задоволена. Спеціальну директорську премію отримала?

— Ага... за найкраще відвідування... Або за найкращі результати з матьохи, ге-ге. Єдине «задовільно» в класі, капець! Ні, я щаслива, бо мені не робитимуть цієї операції. Поважний медичний консиліум визнав, що моє нещасне серце може ще трохи покалатати без втручання різників. Мені приписали якісь ліки, здається, у моєму випадку цього досить. Сподіваюся, що від них будуть якісь класні небажані ефекти, канікули під кайфом, хоча я від самої цієї новини почуваюся як після травки, просто як миша, котра знайшла півкіло «Едамського»!

— Класно! Яка ж я рада! — Наталія міцно обняла подругу.

— Зараз вип'ємо за це! — сказала Ганка. — А в тебе взагалі суперзачіска. Тобі класно з коротким! Ну, і мужність. Ти виглядаєш як модель... Здається, зараз на подіумах узагалі голомозі в моді... Пригадую, як Шінед О'Коннор була голомозою, офігіти можна, як круто!

Тепер Наталія не знала, що робити. Вона довго готувалася до цієї розмови. Крім Лінки хотіла про все розповісти лише Ганці й нікому більше. А тепер міркувала, чи варто це робити. Чи не зіпсує їй настрій. І все-таки. Доведеться.

— Ганко... — і замовкла. — Я тобі хочу дещо сказати.

Ганка вже збиралася, як завжди, пожартувати, та побачивши серйозне обличчя подруги, сама споважніла.

— Блін, це не так легко. Я... у мене проблеми зі схудненням. Я — аноректичка. Улітку поїду до такого центру... Він називається «Дерево Радості». Здається, там від цього виліковують...

— Я не знала, — тихо сказала Ганка. І справді, її гарний настрій зник. — Тобто я знала, що ти сидиш на дієті, але думала, що в тебе все під контролем... Чому ти нічого не сказала раніше? А тепер мені ніяково, що я так... нічого не помічала. Ще й вихопилася із цією моделлю.

— Не варто ніяковіти. Знаєш ти була єдиною людиною, яка до мене не чіплялася через худнення... Не відсторонилася через це. І я це справді ціную.

— Знайшла, що цінувати, — відповіла Ганка. — Це лише свідчить про те, як мало ми одне про одного знаємо. Треба було мені подзвонити, блін...

— Ні... Я весь час не усвідомлювала, у що вскочила. А згодом, коли все було вже дуже погано, і я зрозуміла, що таки маю проблеми, ти опинилася в лікарні. І я не хотіла тобі морочити голову.

— Ох, а треба було. Я на тебе сердита. Адже подруги повинні все одна одній розповідати...