Джоанна Ягелло: Тирамісу з полуницями

— Або вирішив її тобі не давати. Ти ж знаєш, Кай ніколи не каже, що потребує допомоги. Він дуже гордий.

— Ну, так... Може, йому здавалося, що це минеться... А я його замало перевіряла. Мені здавалося, що так буде краще, чесно.

— Ну, тобі явно здавалося, але якби ти бодай раз зазирнула до його зошитів...

Мама схопилася за голову й важко зітхнула.

— Що я наробила...

— Ну ж бо, мамо, розслабся, це ж не кінець світу. Йому навіть краще буде із цією дислексією й дисграфією, у мене дехто з однокласників навіть намагався собі зробити «ліву» довідку, бо тоді дають більше часу для написання роботи, а він просто собі цю довідку матиме!

— Ти так не жартуй! — мама посмутнішала. — Я хвилююся, що на нього погано вплинуло все, що в нас сталося, адже він був колись нормальною дитиною. Але тоді, коли А дам пішов — це для нього виявилося завеликим стресом.

— Дай спокій і перестань себе катувати, те, що він пісяв у ліжко — точно мало якийсь зв'язок, але дислексія ні! Я читала, що це зазвичай уроджене...

Нічого такого Лінка не читала, вона вирішила якось розрадити маму. Бо від самих хвилювань нічого не зміниться, тут діяти треба.

— Я одного не збагну, — сказала мама наостанок. — Як я могла так довго нічого не помічати?

Лінка цього теж не могла зрозуміти. Згодом, коли вони вже вклали Кая спати, довго міркувала, чому так буває, що ми часто справді замало знаємо про людей, які нас оточують. Адже вона теж весь час була поруч, і нічого не помітила. Від нас часто ховається щось найважливіше. Або, як із Рутою, ми собі складаємо про когось думку, а насправді нічого не бачимо. Іноді легше вирішити, що хтось поганий, аніж зауважити, що він так поводиться з якоїсь причини. І ця думка не давала їй спокою. А хіба я знаю найважливіше про маму? Про вітчима? Про Адріана?

Пригадала те, що сталося рік тому, отой злощасний Лондон. Адріан її зрадив, так, вона йому пробачила, принаймні старалася це зробити. Але попри те, що їй здавалося, наче вони близькі люди, Лінка тоді не помітила, що він не був собою. Бо йому велося там зле, про що вона дізналася пізніше. І старанно це від неї приховував, писав якісь солоденькі мейли, мовляв, усе гаразд... А справжніми проблемами з нею не ділився.

Може, Кай не довірився їм якраз через те, що вони йому близькі? Може, часом важче про щось сказати рідній людині? Простіше грати, удавати?

І тоді подумала про Наталію. У неї були погані передчуття, може, тому, що вона занадто добре Наталку знала й не забула, що та намагається все робити досконало. Якби з нею щось сталося, вона б нікому й словом не прохопилася. «Я мушу щось зробити, — подумала Лінка. — Звісно, Наталія мені дуже допекла, поставилася жахливо, але якби з нею було щось негаразд, краще мені про це знати, правда? Вона ж мені не байдужа...» І з цією думкою Лінка заснула.

Квартиру, де ще недавно жила Наталія, важко було впізнати. Передусім на вікнах затягнули вишукані бордові штори так щільно, що ті не пропускали жодного промінчика світла. Їх не відкривали навіть удень. На столі в стилі арт-деко, який колись щодня витирали й прикрашали свіжими квітами, стояв тепер старий, засохлий букет ірисів, вода у вазі зробилася каламутною, у ній здіймався гнилий осад, який сповнював кімнату огидним смородом. Вікон не відчиняли, килима ніхто не пилососив, на ньому валялося кілька коробок з-під піци, з однієї стирчав надкушений шматок. Диван стояв розкладений, постіль зіжмакана й брудна, бо її не змінювали щотижня, як колись. На тумбочці, замість книжки й окулярів для читання стояло кілька чашок із запліснявілими рештками кави й чаю, дві пусті банки з-під пива й майже спорожніла пачка ментолових сигарет «Воґ». Жіноча рука сягнула по пачку, витягла сигарету.

Жінка, яка щойно прикурила ментолового «Воґа», раніше робила це рідко й лише на балконі. Колись усі сніданки, обіди й вечері вона споживала за столом і зазвичай не сама. Тепер це змінилося. Тепер жінка робила це в ліжку. А переважно просто спала. А коли не спала, то просто лежала. У неї не було сил вставати, хіба до вбиральні. Там, зрештою, теж усе виглядало невесело. Скрізь валявся брудний одяг, раковину й ванну ніхто не мив уже кілька тижнів.

Зрештою, це не мало для неї особливого значення. Жінка перестала помічати безлад. Багато всього перестала робити, наприклад, виходити з дому. Коли відчувала голод, витягала щось із запасів або дзвонила й замовляла доставку їжі додому.

Хтось саме подзвонив у домофон, і першою думкою було, що то, мабуть, принесли піцу. Отож жінка сповзла з ліжка і, навіть не піднімаючи трубки домофону, натиснула на кнопку й відчинила двері внизу. Але потім схаменулася. Адже вона щойно спала й не могла нічого замовити, хіба що уві сні. Мабуть, це ті працівники кабельного телебачення дзвонять, щоб їм відчинили двері, бо вона ж не працює, сидить удома. Знизала плечима й уже рушила в бік ліжка, коли раптом почула, як у двері постукали.