Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Накраще на світі, — заявила Зуза. — Просто кайф.

Вона вп'ялася зубами у свій бутерброд. Соус капнув на столик. Пані Юлія посміхнулася.

— Чесно, аж приємно бачити, що хтось їсть з таким апетитом.

— А ви?

— Я — вегетаріанка. Зрештою, я не голодна, узяла тільки морозиво. У певному віці вже стільки не їси....

— Але нам здається, — наважилася Лінка, — що потім це вже однаково не має особливого значення.

— Потім? — спокійно перепитала пані Юлія.

— Ну... у старості. Це я після виставки так. Людина все життя придивляється до свого тіла, годує його, морить голодом, намагається бути гарною. А потім усе це стає неважливим, важливо лише те, чи ти ще живий.

— Це дуже мудрий висновок, — похвалила пані Юлія.

І тоді вони побачили, що Азор підходить зі своєю тацею. Подався в бік однокласників, але враз усвідомив, що там немає місця, і він відвернувся, щоб зайняти собі столик, проте тоді пані Юлія побачила його й помахала йому рукою, а він, соромлячись сісти біля вчительки, усе-таки сів поруч із ними. І мовчки їв свого Біг Мака. Робив це так, наче хотів щось сказати, але не міг. А тоді підвів погляд і втупився в Зузу, яка сиділа по той бік столу, якраз навпроти нього. І їй через це зробилося явно ніяково.

Це ніби кара — сидіти навпроти Азора та їсти «Селянського Мака». І враз Азор, який завжди мусить щось сказати, бо хто мовчить — той програє, раптом вихопився як Пилип з конопель, мовби пані Юлії тут і не було:

— Ну... Ти як усе це з'їси, мабуть, перетворишся на богиню родючості.

Зробилося тихо. Ненависть. Лінка побачила в його очах ненависть. Чому? Що такого зробила йому Зуза, адже він її покинув? Як можна щось таке бовкнути! І тоді до неї помалу щось почало доходити, їй наче сяйнуло. Вона теж забула, що поруч сидить пані Юлія, тепер вони тут лише втрьох: Лінка, Зуза й Азор.

— Це ти, — тицьнула в нього пальцем. — Ти писав коментарі в моєму блозі!

— Знаєш, — процідив Азор, — щиро кажучи, мені шкода, що я марнував на це свій цінний час.

Лінці потемніло перед очима. А вона думала, що це Наталія! Чому? Як вона могла підозрювати свою подругу? Як могла бути такою сліпою!

— А тепер, — закінчив Азор, — мені, на жаль, треба йти, бо я ще нестравності набуду тут біля тебе, товстухо, — кинув він Зузі.

І пішов. Забрав свою тацю й пересів далі, до окремого столика. І сидів собі там, мов нічого не сталося, поглинаючи свою картоплю-фрі.

Усі замовкли. Бо що тут скажеш?

— Я з ним побалакаю, — пообіцяла пані Юлія. — Тепер це й так не має сенсу. У ньому забагато емоцій. Не переймайтеся. Коли в людині вирують емоції, вона може дуже дошкулити іншій людині.

— Але я нічого йому не зробила, — розплакалася Зуза.

— Я знаю, це не твоя провина. Але він вочевидь уважає, що ти завинила. Інакше він би тобі не метався.

— Це він її покинув, — утрутилася Лінка.

— Так... — завагалася пані Юлія. — Але щось...

— Ідеться про блог, — пояснила Лінка. — І про те, що ми відійшли від «Репотеки».

— Авжеж... іноді, як комусь не стає мужності, він ненавидить тих, хто її має. Але він не поганий.

«Не поганий? — подумала Лінка. — Адже він геть лихий, усе в ньому... гіршого й уявити годі».

— Немає лихих людей, — сказала пані Юлія. — Іноді вони лише... блукають. Бо інакше не вміють. Ви просто поцілили йому в чуле місце. Не забувайте, люди, як і речі, часто видаються іншими, ніж вони є насправді. Треба добре придивитися, поспостерігати, зауважити. У цьому і є суть емпатії. Ми часто думаємо про когось так чи інакше, бо нам так зручно. А як воно насправді — не помічаємо.

Коли всі повернулися до школи, пані Юлія попрохала Лінку про допомогу. Треба було перенести якісь фотоматеріали з машини до вчительської. Лінка зраділа. Їй хотілося поговорити з учителькою. Але не про Азора, а про фотографії, яких у неї досі не було.

— Не знаю, що мені робити. Зовсім не уявляю, що фотографувати. Точніше так: уявляю, але не можу втілити. Не маю часу, мушу багато допомагати в кав'ярні, бо моя начальниця останнім часом погано почувається, забагато в мене обов'язків, а ще й кінець року, треба складати заліки, виправляти оцінки, я просто не даю ради...

— А що саме ти уявляєш?

— Розумієте, я трохи писала в блозі про анорексію. І зустрілася з такою дівчиною, яка хворіла на цю хворобу. Зараз вона виглядає нормально. Я хотіла б пофотографувати таких дівчат після лікування. Йдеться про те, що їм якраз вдалося вилікуватися. Це ж пов'язане з нашою темою? Може, навіть не обличчя, якщо вони не погодяться, бо це дуже особисте... а просто якісь деталі. Побачимо.