Джоанна Ягелло: Тирамісу з полуницями

— Знаєш, Халінко, тобі чудово вдаються фотографічні цикли. У тебе гарні ідеї. Мабуть, це пов'язане з тим, що ти в душі журналістка.

— Так... Мені подобаються історії, приховані у фотографіях, а не просто фотографія як мистецтво. Тому мене так вразила ця виставка.

— Мені здається, що ідея прекрасна, але є одна проблема.

— Та знаю. Час? Я просто не встигну.

— Я ще нікому про це не говорила, бо хочу зробити офіційне оголошення за два тижні. Йдеться про те, щоб решта не розслабилася. Виставку доведеться перенести на вересень, бо у виставковому залі саме почався ремонт. Його мали зробити два місяці тому, але бригада нас підвела й почала тільки нині. Вони точно не впораються вчасно. Тому виставку влаштуємо на початку навчального року, а не в кінці.

— Так, але виставка мала бути передумовою заліку...

— Гм, скажімо так: досить гарного проекту. Твій дуже добрий. Я хочу побачити це... скажімо в середині серпня. Устигнеш? Бо як на мене, то брак часу це справді проблема. Такі виставки слід готувати впродовж року.

— Звісно, я постараюся, спасибі.

— Але, Халінко, нікому нічичирк, добре?

— Я буду німувати як риба. Обіцяю.

Кай сидів біля столу й намагався робити уроки. Покликав Лінку, щойно та прийшла, і попрохав допомогти. Лінка перелякано дивилася, як виглядають його зошити. Боже милий! Вони були так жахливо покреслені й усі в чорнильних ляпках. Цікаво, мама взагалі зазирає до його зошитів? Учителька явно так, бо на деяких сторінках були намальовані нею емотикони. Переважно серйозні або засмучені.

— Мамо! — погукала Лінка.

— Я зараз не можу, йду до Кая на батьківські збори, добре, що ти вже повернулася, і мені не доведеться тягнути його із собою.

— Ти бачила його зошити? І зауваження вчительки?

— Hi, — відповіла мама. — Нічого я не бачила.

— Ти що, не дивишся його зошити?

— Звісно, що ні. Ти ж знаєш, як я ставлюся до того, щоб робити з дитиною уроки. Дітей це розхолоджує. З тобою таких проблем не було.

— «Але від учительки тобі перепаде, — подумала Лійка. — І цього разу вона, певне, матиме рацію».

Справді, мама не допомагала їй з уроками, Лінка пам'ятала це дуже добре, але вона була іншою. Щоправда, зірок з неба не хапала, з математикою давала собі раду не найкраще, але щоб отак? Ніколи в житті не мала такої жахливої сторінки в зошиті. А це був справжній кошмар. Учителька про це точно щось скаже.

— Ну, гаразд, Каю, — буркнула Лінка. — Я бачу, що вчителька перевіряла. Але чому ти не сказав, що не даєш собі ради?

Малий похнюпився, і по його щоках заструменіли сльози. Двері зачинилися. Мама вийшла.

— Окей, — мовила Лінка дуже спокійним голосом. Зрештою, це ж не Каєва провина, що він ні з чим не може впоратися. — Що тобі ще загадали?

— Треба навчитися читати із читанки.

— Ага. Це, мабуть, легше, ніж математика? — хлопчик знизав плечима. — Ну, дай книжку, — підбадьорила вона його.

Лінка збиралася попрацювати над блогом, але це почекає. Не кидати ж малого отак.

Хлопчик мордувався з першим реченням:

— І то-ді пере-пере-перевів йо-го че-рез...

Дивно. Лінці здалося, що він краще читав рік тому.

— Що сталося, Каю? Може, ти захворів? Тебе не лихоманить?

Лінка раптом перелякалася, бо пригадала собі, як колись у нього підскочила температура до сорока, і вона повезла його до лікарні... І як Адріан їм допоміг... Приклала долоню братикові до лоба, але він був прохолодний. Ні, Кай не захворів.

— Почекай-но, — запропонувала Лінка. — Може, почитаємо щось інше?

Малий кивнув головою.

Але з іншим було те саме. Він наче й читав, але як на другокласника, майже третьокласника, досить поганенько. Лінка раптом усвідомила, що жодного разу не бачила, аби Кай щось читав собі сам. Блін, це якась халепа. Мабуть, треба його заохочувати до читання, адже наступного року він буде в третьому класі. Соромно, щоб він так читав по складах. А що буде, коли доведеться читати серйозніші книжки?

Коли мама повернулася через дві години зі зборів, вираз її обличчя був справді невеселим. Лінка вже хотіла з нею поговорити про Кая, але мама почала розмову сама. Непомітно покликала її на кухню. Мабуть, не хотіла, щоб Кай чув, про що йдеться.

— Слухай, ця його класна каже, що підозрює в Казика дислексію й дисграфію... що треба з ним піти й обстежити його.

— І вона про це лише тепер каже!

— Та я теж її про це запитала. Вона пояснила, що в першому класі це не було настільки зрозуміло, а тепер вона вже місяць намагається зі мною сконтактувати. Каже, що дала Казикові якусь записку, аби він мені передав. А той, мабуть, загубив.