Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

Учителька, яка стояла біля кафедри, кивнула головою.

«Мабуть, класна керівничка», — подумала Наталія. Їй дуже хотілося сказати «симпатична» або «приємна». На жаль, учителька аж ніяк не здавалася приємною. Вона скидалася на... злостиву підстаркувату мишу. З такою точно спільної мови не знайдеш.

Класна була низенькою й нівроку товстенькою. Досить пухкою, такою, якими бувають тільки невеличкі й грудасті жіночки з товстими щоками, кругленькими стегнами й складочками в усіх можливих місцях. На мишу вона скидалася через зуби. Передні різці стирчали вперед навіть тоді, коли вона не посміхалася.

— Я... нова учениця, — пробурмотіла Наталія.

— Новенька, а відразу запізнюєшся, — прокоментувала Миша. — Гарний початок!

— Але ж початок об одинадцятій.

— А от і ні, о десятій. Ти помилилася.

Наталія замовкла. Не було сенсу вдаватися в суперечку. Краще просто сісти за парту. Та щойно вона наблизилася до першого-ліпшого вільного стільця, як Миша її зупинила.

— Немає чого розсідатися. Ми саме закінчили.

Ну, насправді не зовсім закінчили, бо Миша пригадала, що досі не подала розкладу уроків. Почала писати його на дошці, і всі переписували сидячи, крім Наталії, яка зупинилася напівдорозі до парти у своїх злощасних шпильках, і тепер, як ідіотка, записувала ручкою на зап'ястку, бо не прихопила навіть зошита. На щастя, усе тривало недовго. У неї вже ноги розболілися від стояння, не кажучи про те, що почувалася вона як остання ідіотка. Коли Миша оголосила новий чудовий навчальний рік відкритим, Наталії хотілося лише одного: чкурнути звідси чимдалі. І їй це майже вдалося, якби її не наздогнала якась дівчина. Невисока, руденька, веснянкувата.

— Ганка, — простягла їй руку. — Сорі за Кнопу. Вона завжди така.

— Кнопу? А я її Мишею назвала.

— Теж непогано. Може бути Кнопа Мишкіна. Таку хіба що хейтити, га?

— Ну. By the way, мене звуть Наталія. Щось у мене геть невдалий початок.

— Та що ти, розслабся. Побачиш завтра, вона нормальна. Клас файний, учителі ні, але якби навпаки, то було б гірше, еге ж? Ну, четверо людей минулого року не склали іспитів, в однієї дах поїхав, і предки перевели її до іншого ліцею, тому звільнилося місце для тебе. І ще один новенький є.

— Для мене тут усі нові.

— Звісно. Тому ти його відразу й не помітила. А він такий нічогенький. Блондин такий, спереду сидів. Суміш Бреда Пітта з Редфордом, якщо ти взагалі знаєш, хто такий Редфорд. Це такий чувак, у якого була закохана моя мати й усі її подружки в часи, коли ми існували десь між зорями, а замість чипсів були картопляні палички.

Наталія не втрималася й розсміялася. Ну й язик у цієї дівчини! Вона не вмовкала навіть на мить!

— Дай спокій. Нікого я не бачила, бо не мала часу роздивлятися. Трохи мене ця бабера з пантелику збила.

— Маєш якісь плани? Йдемо кудись? Бо шкода гарний день марнувати.

— Так... Я маю зустрітися зі своїм хлопцем. Але аж о першій.

— То ходи до «Під парасольками», це наша улюблена кафешка, майже як їдальня. Пивасик і чипси — ось справжній харч для ліцеїста! Я тобі все про школу розповім. Щоб ти потім не дивувалася. Або щоб вчасно передумала.

Наталія зніяковіла. Щоб вона передумала? Чому? Адже це був саме той ліцей, найкращий. Дивно, невже хтось незадоволений? Ліцей у всіх рейтингах був на мегависоких позиціях, майже всі вступали до вишів, купа переможців олімпіад. Адже саме про це йдеться, коли переводишся до крутого ліцею, правда? Щоб тебе навчили, щоб ти була найкращою, щоб чогось досягнути..

Ніхто з певністю не міг сказати, чим була зелена смуга від вулиці Свентокшиської до Палацу культури й науки, у якому розташувався бар «Під парасольками» — невеликим парком чи дуже великим сквером. Для мешканців багатоповерхівок на Свентокшиській і вулиці Багно це було найближче місце, де можна вигуляти собаку, тож на цей парчик чи скверище ніхто не нарікав. Не нарікали й шанувальники «Леха» й «Тиського»: великий кухоль пива коштував «Під парасольками» усього п'ять злотих.

Ганка замовила великий кухоль «Леха». Наталія збиралася випити мінералки, щоб не гладшати, але якось зніяковіла.

— Мале, — сказала вона, але Ганка відразу штурхнула її в плече.

— Мале не виплачується, ти що, жартуєш? Бери велике, як не вип'єш, то мені віділлєш, га? Шкода бабосики так марнувати. Хіба що їх у тебе забагато, — і вона запитально глянула на Наталію. — Але в кого їх тепер забагато? Я таких, принаймні, не бачила. Усі кишенькові витрачаю на жрачку, питво й розваги. Сотка щомісяця. Тобто двадцять п'ять злотих на тиждень. Навіть, якщо не рахувати вихідних, бо там, може, вдасться щось випрохати, це лише п'ятірка щодня. Одне пиво, панночко. Ось, як батьки борються з нашим потенційним алкоголізмом! Ну, але повертаючись до школи... — продовжувала вона свій монолог. — Як тобі відомо, наша школа славна своїми традиціями. Будинок ніби новий, але ці традиції в ньому висять у повітрі, наче гроза. Ну, розумієш, це як із «Деліціями» — навіть у новій упаковці вони однаково гидотні. Ну, чого витріщаєшся? Я ненавиджу «Деліції». Мене від них трусить. Проте ad rem. За давньою традицією в цій бурсі полюбляють мучити учнів. Колись це робили за допомогою дерев'яних лінійок, хоча школа не настільки стара... — Ганка замовкла. — А нині це набуло більш витончених форм. Ти вже трохи побачила, як воно виглядає. Це така собі закусочка. Я тобі казала, що тут одна минулого року мало дахом не поїхала? Ну, якщо хтось занадто делікатний, то йому капець. Спочатку відпадають ті, хто не вчиться. Але ти на таку не дуже схожа. Проте цього замало. І скажу тобі по секрету, що ці ненормальні найдужче катують найкращих.