Джоанна Ягелло: Тирамісу з полуницями

— Можу запросити. Я трохи підробляю. А якщо вам через це незручно, то теж можете мене якось запросити.

Наталія глянула на годинника.

— Мушу йти. У мене зустріч... — вона вже хотіла сказати, що це побачення, але щось її зупинило. — Зустріч, — повторила вона. — Шкода.

Їй справді було прикро. Навіть майнула думка, чи не відкласти побачення з Марціном, але вона була занадто чесною. Що йому скаже: що пішла в кіно з подружкою? Може, не згадувати, що з ними був хлопець, схожий на Лео? Зрештою, Марцін про Лео не знав. Не могла ж вона розповідати йому про своє перше кохання. Знав лише те, що вона незаймана, і про більше не розпитував. Йому цього було досить. Геть так, наче це означало, що в її емоційному житті нічого не трапилося.

Попрощалася зі Сташеком і Ганкою, яка, звісно, зібралася в кіно, і попленталася до торгового центру. Марцін мав чекати її в кав'ярні «Грицан».

Наталія побачила його здалеку. Марцін зайняв невеликого столика на вулиці. Звичайно, що він відразу її помітив, але вона, невідомо-чому, якусь хвилину вдавала, наче його не бачить. Лише перед самою кав'ярнею прикинулася дуже здивованою й поцілувала його в щоку.

— Якось ти дивно пахнеш, — зауважив Марцін. — Ти що, пиво пила?

— Нащо питаєш, якщо знаєш, — відповіла вона. І їй раптом зробилося прикро. «Дивно пахнеш», тобто «від тебе смердить». Не дуже приємно. — Ходила на пиво з однокласницею з нової школи, — почала виправдовуватися Наталія. — А ти що, маєш щось проти?

— А хіба я щось таке сказав? — здивувався Марцін. — Не розумію, про що ти. То як, візьмемо якесь морозиво?

— Ні... спасибі. Я лише воду хочу.

— У мене є вода, — сказав він і відкрив рюкзака.

«Ну, так, авжеж, — подумала Наталія. — Пошкодував купити мені воду, бо це ж тільки вода. Тут маленька пляшка коштує вдвічі дорожче, ніж велика в крамниці».

Марцін простягнув їй пляшку.

— Тоді я піду собі щось куплю, — сказав він.

Наталія дивилася на його худорляву постать, яка зникла всередині кав'ярні. Він продовжував ходити в тій самій футболці, а джинси здавалися закороткими. Мабуть, виріс за канікули. Мав би купити собі якісь нові штани, але вона боялася йому про це сказати. Зараз почнеться, що в нього немає грошей.

Блін, світ такий несправедливий. Це не її заслуга, що в неї заможна родина, і не провина Марціна, що в його батьків немає грошей. Тому її не мало б дратувати, що все склалося так, а не інакше, і що йому купівля води в кав'ярні здається витрачанням грошей, а для неї це звичайна річ. І все-таки її це дратувало. Почало заважати. Бо все впиралося в гроші. І те, що він не поїхав з ними до Португалії. Те, що майже нікуди її не запрошував, хіба що зрідка на морозиво. І що пошкодував купити їй цю воду. Ковтнула із пляшки. Наталію мучила спрага, може, після випитого пива.

За хвилину Марцін повернувся із трюма кульками морозива. Сидів і їв, і раптом їй так страшенно закортіло того морозива.

— Я передумала, — сказала вона. — Мабуть, я таки хочу морозива.

Він якось дивно глянув на неї. Наталія сподівалася, що Марцін піде й купить їй, але він чомусь не квапився, тому дівчина підвелася ображена.

— Почекай, — спинив він її. — Я доїм і куплю тобі, не стояти ж мені в черзі з морозивом.

— Якби ти був джентльменом, то віддав би мені своє.

— Будь ласка, — простягнув їй вафельний ріжок.

— Ні, тепер уже не треба. Ти міг сам запропонувати.

— Що з тобою нині? Якась ти дивна.

— Я дивна? Це ти дивний. Не треба мені твоєї ласки. Я й сама собі можу купити.

— Припускаю, що так. Можеш купити собі стільки морозива, скільки забажаєш. Сама. І взагалі все можеш сама. Нащо я тобі потрібен?

— Дай спокій. Знову та сама пісня.

І пішла по морозиво. Черга тим часом виповзла аж за кав'ярню. Наталія стала в кінці й дивилася на Марціна, який їв своє морозиво, утупившись у столик. Їй зробилося неприємно, та найгірше було те, що вона не могла сказати, чому. Трохи паморочилася голова, невідомо, чи від пива, чи від емоцій. Так, тепер вона напевне могла сказати: щось між ними зіпсувалося.

«Це якийсь парадокс, — подумала Наталія. — Те, що ми відчуваємо — адже воно тільки в нас. Поза нами це не існує. Отже, те, що між нами щось не так, означає, що всередині нас щось помирає. У ньому або в мені. У мені», — швидко вирішила вона.

Хлопець продовжував їсти морозиво й жодного разу не глянув на неї. Наталія подумала, що якби він підвівся й постояв з нею, поцілував її, сказав щось приємне, то все можна було би виправити. «Якщо він не гляне на мене жодного разу, доки я не ввійду до кав'ярні, то нічого із цього не буде», — подумала Наталія. Черга посунулася вперед. А тоді знову. Нічого не сталося. Нарешті Наталія опинилася перед прилавком.