Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

Оскар сидів за святвечірнім столом лише з мамою, проте нині почувався дуже щасливим. Мама була тверезою. Від ранку не випила жодної краплини, приготувала салат і біґос. І тепер сиділа трохи розчулена й мовчазна. Може, згадувала інші святвечори, де не бракувало алкоголю? Чи про все інше, що їй у житті не вдалося? Раптом Оскар помітив, що її очі наповнилися сльозами.

— Що з тобою, мамо? — спитав.

— Пробач мені, синку, — відповіла мати, — за все. Я... я не гідна бути матір'ю, у тебе зі мною суцільні проблеми.

Оскар зрозумів, що це добра нагода сказати їй навпростець те, про що він давно думав.

— Мамо, послухай. Це можна вилікувати. В Ольштині є така група... ну, знаєш, «Анонімні алкоголіки». Багатьом людям це допомагає. Я... я не зможу стежити за тобою все життя.

Йому враз зробилося ніяково й прикро, що він отак руба поставив справу. Але ж не няньчитиме він власну матір усе життя. Йому вже уривався терпець. І він мусив сказати їй про це зараз, коли мати твереза. Може, це примусить її змінитися?

— Якщо ти за це не візьмешся, то колись доп'єшся до смерті. Ти про це знаєш, правда?

Мати кивнула головою. Сльози закапали на святково прибраний стіл.

— Глянь, що сталося з Веляковою, Олесюком і отим другим, не пам'ятаю, як звався. Або рак шлунку, або підшлункової, або...

— Олесюк замерз п'яний під парканом.

— Так отож. Ти теж так хочеш? — хлопець відчув, що от-от розплачеться.

— Не йдеться про те, чого я хочу. А про те, що можу...

— Неправда! Інші можуть вилікуватися, то й ти можеш! Хіба ти якась особлива? Тисячі людей починають жити нормальним життям! Тисячі перестають пити!

— Справді? Я не знаю нікого, кому б пощастило вилікуватися.

Вона знову відреагувала, як завжди. Не вірила, що в житті на неї чекає щось хороше. Оскар не міг на це більше дивитися. Але тепер уже хлопець знав: він мусить відвезти її на зустріч «Анонімних алкоголіків», щоб там вона познайомилася з людьми, які перестали пити. Може, тоді переконається, що це можливо...

— Гаразд, мамо. Не сварімося. Адже святвечір. Але я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла, нехай це буде мій подарунок.

— Що я не питиму?

— Ні, що поїдеш зі мною до Ольштина, на цю зустріч. Що коли тобі сподобається, ти їздитимеш туди раз на тиждень.

— Коли?

— Що — коли?

— Ну, коли їхати?

— Відразу після свят, — сказав син.

Наталія цьогоріч не відчувала святкової атмосфери. Може, тому, що дощ лив безперестанку. Здавалося, що це якийсь потоп, Армагеддон, кінець світу. Крім того, хіба це свята — тільки з мамою? Господи, сидітимуть удвох, наче кілки проковтнули. Мама відразу розплачеться через батька, який їх покинув, згадуватиме інші свята, такі начебто чудові й щасливі. Наталія дратуватиметься, бо на свята фітнес-клуб не працюватиме. Або — і це буде ще гірше — пригадає собі, що минулого року після вечері вони зустрілися з Марціном на різдвяній службі в костелі. Бо хоч самі вони з мамою до костьола не ходили, то Марцінова родина регулярно відвідувала службу. І це був його день народження. І тоді він сказав, що єдиний подарунок, який він хоче на свята — це вона. І вони цілувалися за костьолом. Але варто собі все це пригадати — і Наталія теж розплачеться. Від самої думки, що вони з матір'ю сидітимуть і хлипатимуть, їй ставало недобре. Ще всі ці страви, які мати намагатиметься в неї вперти. Мільйони калорій, а вона не зможе від усього відмовитися. Дівчата на форумах розповідали, що коли переїдали на свята, то викликали блювоту. Наталія подумала, чи це, бува, не є ознакою булімії, та, здається, іншого виходу в неї немає. Але мати її здивувала.

— На святвечір цього року їдемо до бабусі.

— До бабусі? Але ж ми ніколи там на святвечір не бували ...

— Ти ж знаєш, що тато...

Ну, так, батько не терпів бабусю. За маминою версією, вони не знайшли спільної мови. Наталія підозрювала, що все-таки щось мусило статися, коли вже вони так одне одного уникали. Бабуся, тобто мамина мама, мешкала в Радомі. Вони рідко в неї бували. Що ж, може, воно й на краще: що більше людей за столом, то ліпше. Якось доведеться витримати.

Тепер Наталія сиділа за столом, укритим червоною скатертиною, і її кидало то в жар, то в холод. Усе через тітку Маґду, яка свердлила її поглядом. Наталія вже й забула, як виглядає тітка. Проте за мить та перевела погляд на Наталіїну матір.

— От бачиш. Я тобі казала, що він це колись зробить. Від початку був таким, а люди не змінюються, я тебе попереджала.

— Не перебільшуй. Адже ми прожили разом стільки років!