Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— А ти переконана, що ви були разом? Може, то ти була з ним, а він з тобою лише наполовину? Бо йому було зручно, ти йому їстоньки готувала...

— Не треба при дитині!

— Це не дитина. Нехай знає, які бувають чоловіки. Нехай стережеться. А я тобі казала, що коли він тебе один раз зрадив, то продовжуватиме це робити, вдача така. Особливо, якщо жіночка про себе не дбає!

— Маґдо!

— А що? Я кажу, що думаю. Обличчя в тебе гарне, зморшок небагато, але ані макіяжу, ані гарного вбрання. На фітнес не ходиш, га?

— Я ні, але Наталія...

— Авжеж, твоїй донечці потрібен фітнес, звісно! Адже вона аноректичка!

— Маґдо!

— А що? Я кажу, що думаю! Тобі відомо, скільки вона важить? Ти взагалі усвідомлюєш, що відбувається? Ти завжди була такою! Буяла в хмарах, усе ідеалізувала! Навіть, коли батька посадили, то для тебе він однаково був любим татком!

— Я тебе прошу, не кажи такого при дитині!

— А що, дитина не знає? Що дідусь у цюпі сидів за шахрайство?

— Коли? — спитала Наталія. Вона й гадки не мала. Лише тепер до неї дійшло, що вона майже нічого не знає про власних родичів. Може, через те, що її завжди від них ізолювали. Здається, вона почала розуміти батька, який не бажав мати нічого спільного із цією сімейкою.

— Вона не знає, — відповіла мама. — Але ж тато не вчинив нічого жахливого.

— Ні, звісно, що ні. Нікого не вбив, але до підозрілих оборудок мав кебету, нічого не скажеш.

— Дай спокій, нащо все це згадувати, тата однаково немає.

— А тут йдеться не про тата, а про неї. І про те, щоб ти нарешті скинула полуду з очей.

У такій атмосфері минув увесь святвечір. Наталія була шокована тим, що довідалася про власних рідних, про дідуся й про батька. І ще тим, що тітка Маґда назвала її малою аноректичкою. Отже, таки видно, що вона схудла? Якщо тітка, нічого не знаючи, таке каже, то це правда. Звісно, ніяка Наталія не аноректичка, але тітчині слова їй полестили, бо це означає, що вона худа. Щоправда, коли дівчина придивлялася до себе в дзеркалі, то продовжувала бачити скрізь зайві кілограми й жир, якого треба позбутися, але люди бачили дещо інше... Вона не дуже все це розуміла й не могла збагнути...

Звичайно, з'їла вона забагато, хоча все-таки вдалося перекласти салат до салатниці, коли ніхто не бачив. Але тут, у тітки, вона боялася викликати блювоту, бо тітка точно почує й розповість матері. Здавалося, що тітка мала очі довкола голови. Від неї годі щось приховати. Мама була геть іншою. Ну, і тітка казала правду навпростець. У них удома так ніхто не розмовляв, і Наталія до цього не звикла.

— А той твій хлопець? — спитала тітка наприкінці.

«Цікаво, звідки вона взагалі знає, що в мене був хлопець? — подумала Наталія. — Певне, від матері».

— Ми розійшлися, — відповіла Наталія.

— Баба з воза — коням легше, — мовила тітка. — Не переймайся, того добра повно на світі. Але ти повинна їсти, про анорексію я не жартувала. Це лайно легко чіпляється. А я бачила, що ти зробила із салатом. А як почнеш блювати, то це зветься булімія, — повідомила вона, вочевидь задоволена собою.

— Ну, тепер бачиш, яка в мене сестра, — сказала мама, коли вони вже поверталися додому автобусом. — І, мабуть, не дивуєшся, що ми майже не бачимося. Вона завжди була іншою. Ми з дитинства відрізнялися, як вода й вогонь.

— Мабуть, вам було нелегко вжитися під одним дахом?

— Ще й в одній кімнаті! Уявляєш?

— Але чому ти не розповіла мені про дідуся? Я маю право це знати.

— Я думала, що скажу колись. Та якось нагоди не було. Але бачиш — я тобі казала, що ти дуже худа. Іншим це теж помітно.

— Ну, тітка якраз така товста, я й не дивуюся.

— Наталіє!

— А що? Я кажу, що думаю! — процитувала вона тітку. Обидві засміялися.

У Марціна на святвечір припадав день народження. Цього року він хотів провести його по-іншому. Тому попрохав у матері, аби після святкової вечері вона дозволила йому не йти до костьола, зате він міг би зустрітися із друзями. Звісно йшлося про Войтека. Йому хотілося відзначити день народження класним джойнтом. Що в цьому поганого?

Він усе обміркував і вирішив, що погодиться на цю роботу. Можна спробувати й відмовитися, якщо переконається, що це не для нього. Тому за святвечірнім столом Марцін сидів мов на голках, хоча, як завжди, отримав подвійного подарунка. Адже й Різдво, і день народження. На наймодніші кросівки скинулася, здається, уся сім'я. Нарешті такі, про які він мріяв, бо вони були у всіх. Решту становили різні дрібнички: дезодорант якийсь, одеколон, футболка. Але в цих кросівках він справді міг підкорювати світ. Принаймні Марцінові так здавалося.