Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Гарна думка. Та спершу витягни те, що всередині.

— Що це? — Адріан справді здивувався. — Квиток?

— Навіть два квитки, — просяявши, відповіла Лінка.

— Чекай-но. Квиток на п'ятнадцяте січня... До Ґдині? Нічого не розумію.

— Я тобі поясню. Море, безлюдні пляжі, припорошені снігом, і ми. Нуль людей, лише чайки. Тримісто, а тоді Хель.

— Ти найнезвичайніша дівчина на світі, — сказав Адріан і поцілував Лінку. — Мабуть, я більше ні з ким би не ризикнув поїхати взимку на море. Але з тобою я ладен помандрувати хоч і на край світу. А тепер ходи, покажу тобі фретку. Може, я собі теж таку організую, га?

— Завтра цей клятий кейтеринг, — буркнула Лінка, коли вже натішилася незвичайним звірятком. — Ну, пам'ятаєш, оселедець, заливна риба і таке інше.

— Ти впораєшся, — запевнив Адріан.

— Якщо сумніватимусь, дзвонитиму до тебе. Ти готуєш краще, ніж я.

— Ну, це не так уже й важко.

— Ах ти! — Лінка стрибнула на нього й ударила подушкою. — А якщо серйозно, — вона на хвилинку присіла й обійняла подушку, — то я ненавиджу цю роботу, і цю Руту, і це все.

Розповіла Адріанові про вернісаж. Довелося згадати, що то була Лукашева виставка. Звісно, вона знала, що Адріан щось скаже, бо він знав, що Лінка й Лукаш колись трохи зустрічалися. Ніби нічого між ними й не було, та все-таки...

— То, кажеш, що все сталося геть випадково? Цікаво! — іронічно мовив він. Невже ревнував? До Лукаша? Ну, хто б говорив...

— Атож, саме так усе й було. Слухай... Немає причин ревнувати, зрештою, я тобі не для цього розповідаю. Мені йдеться про ситуацію. Довелося допізна залишатися, усе прибрати, а до того ж Рута мені заявила, що не заплатить за додаткові години. Я почуваюся справжнім лохом!

Проте Адріан відчув, що їй ішлося не лише про це.

— Мені здається, що ти сердишся, бо там не твої роботи висять, а його, а із твоєї розповіді я зрозумів, що вони були досить посередні. Він твій товариш. А ти занадто горда, щоб обслуговувати своїх знайомих, зізнайся.

— Ти несправедливий. Я тобі звіряюся, а ти...

— Ну, що я? Я кажу, що думаю, от і все, не ображайся.

— Тобі легко говорити, бо ти не мусиш працювати.

Лінка зачепила дражливу тему. Адріанові й справді не доводилося працювати. Щоправда, він сказав батькові, що знайде собі якийсь підробіток, аби бодай частково сплачувати за навчання, але не знайшов нічого, що б не заважало його навчанню. Він ніколи не працював, а Лінка постійно щось собі знаходила. І от тепер йому цим дорікнула.

— Знаєш, що? — озвався він, помовчавши. — Пробач мені. Може, я й справді ревнивий. І ще заздрю тобі, що ти працюєш, що спромоглася знайти цю роботу. Навіть якщо ти й уважаєш її безнадійною, це все-таки свідчить про те, що ти чудово даєш собі раду. І я так тобою пишаюся. А от собою ні. У порівнянні з тобою, я — звичайнісінький трутень.

— Що ж; час це змінити, якщо тебе це так обтяжує. Пошукай щось після іспитів. Або коли повернемося з моря.

— Гаразд, — відповів Адріан і пригорнув Лінку. — Не сварімося, — попрохав він. — Будь ласка. Ти мені дуже потрібна.

— Окей, чого там. Нічого ж не сталося.

Наступного дня теж дощило. Дощ лив на все й на всіх, і нікого особливо не вирізняв. Поливав голі дерева в Саському саду і, мабуть, шкодував, що вже немає листя, на якому можна бодай ненадовго втриматися. Сіявся на павільйони на Маршалковській, де тепер було безліч китайських забігайлівок, вареничних і секс-шопів. Стікав з парасольок, просякав куртки й шапки, шерсть собак, які на прогулянці задирали лапу біля першого-ліпшого кущика, а тоді гидливо обтрушувалися й відразу хотіли додому. Спливав широкими струмками Свентокшиською, досі розритою через будівництво метро, Маршалковською, Новим Світом. Збирався в калюжах біля рондо де Голля, на площі Гжибовській та біля Палацу культури.

Якраз в одну з таких калюж і вскочила Наталія, але нічого не помітила, так поспішала. Може, десь у підсвідомості вона й відзначила, що в черевиках стало мокро, але її розум був зайнятий очікуванням. Вона не могла діждатися, коли знову піде до фітнес-клубу. Коли знову почне вправлятися. І коли знову побачить Шимона. Це її надихало й тепер штовхало на вулицю Емілії Плятер, незважаючи на дощ і калюжі. Це було якось дивно, а їй самій видавалося чимсь безглуздим. Адже вона обіцяла собі: жодних хлопців! Ще зовсім нещодавно вона так сумувала за Марціном! І все-таки комусь удалося задурити їй голову. Наталія це розуміла, прекрасно відчувала й вирішила не обманюватися. Цей хлопець їй подобається. Може, воно й на краще? Може, так вона забуде про Марціна?