Джойс Кері - Улюбленець слави

41

Уперше я побачила Бутема (що став злим генієм Честера), коли він іще був прикажчиком у Гулдовій крамничці на Фор-стріт. Тоді це був незграбний довготелесий парубійко понад шість футів на зріст, з довжелезними руками й ногами, витягнутою шиєю й так само довгим потворним носом. Довгі носи свідчать звичайно про інтелігентність, а коли цього нема, то про дурість, і то неабияку.

Бутемове обличчя було так само видовжене,— як у барана, і по-баранячому поважне. Коли Бутем незворушно стояв, обмірковуючи щось своє (у нього була звичка поринати в глибоку задуму), то здавався досить тямущим, але варто було тільки піддати випробуванню його розумові здібності (наприклад, спитавши про ціну сардин), як він ураз кидався в паніку, і недарма, бо рідко коли міг дати правильну відповідь. Він був одним з тих молодих телепнів, котрих вам по-людському дуже шкода,— доки ви не зіткнетеся з ними безпосередньо й не побачите, якими манівцями вони доходять глуздом до найпростіших речей.

Бутем був якийсь далекий родич Гулда, і той узяв його до себе у крамницю, а потім спробував накинути його Бінгові, та Бінг не схотів про нього й чути.

Якщо ви поцікавитеся, чому раптом така особа почала відігравати в нашому домі таку важливу роль, я відповім: він з'явивсь у нас після укладення з ним ділової тимчасової угоди, а лишивсь назавжди як домашній шпик.

Я вже казала, що Честер ніколи не був таким закоханим у мене, як тоді, та ще й підвів «релігійне» підгрунтя під свою закоханість. Це не означає, що він і далі грав у благородство. Навпаки. Всі ці довгі місяці успіху й слави, коли ми переїхали до Лондона, я згадую, як найтяжчі у моєму житті. Від першого ж дня Честер почав стежити за мною і зробив усе, щоб віднадити від дому всіх моїх друзів. Він перетворився на страшенно ревнивого чоловіка.

Я розповідала, як сварка з Гулдом мало не обійшлася нам (на чималий Честерів подив) втратою місця в парламенті від Тарбітону. Це й досі тривожило Честера, і перше, що я почула вранці, прокинувшись втомленою і розбитою після нашого «почнім усе спочатку» (здавалося, ніби з мене вийняли кістяк і замінили його холодною прокислою вівсянкою), був обурений голос Честера, що бубонів про те, як глибоко помилявся він у Теді Гулді. Мовляв, це жах, коли людина в його становищі може дозволити своїм особистим образам взяти гору над громадським обов'язком, який полягає в тому (саме так я зрозуміла, якщо тільки взагалі не втратила здатності розуміти, бо в голові мені аж гуло), щоб забезпечити Честерові місце в парламенті.

Ось чому я погодилася виконувати свої обов'язки гарної дружини політичного діяча, коли через місяць після цього (ми ще не обжили як слід лондонську оселю) Честер сказав мені, що Гулд і Дейзі, повертаючись з континенту, заїдуть до Лондона (він знав навіть день їхнього приїзду й назву готелю, де вони мають зупинитись — у нього вже тоді були свої джерела інформації, і досить певні); він попросив мене вшанувати їх візитом та спробувати знайти спільну мову з Дейзі. Це доручення було мені приємне ще й тому, що я симпатизувала Дейзі і була рада будь-якій нагоді хоча б ненадовго втекти з «нашого гніздечка», де я вже й дихати не могла від засилля пасторів-уесліанців [8] Уесліанці - послідовники Джона Уеслі (1703—1791), що вимагав методичного дотримання релігійних служб і настанов. Тому їх іще називали методистами. та вантажників, що тягали меблі.

Отже, коли вони приїхали, я пішла до того готелю (скоріше просто дешевого пансіону в Пімліко, власник якого був членом товариства тверезості; Гулд зробився тепер досить заможним, але не бажав «псувати» Дейзі розкошами); на превелику силу,— бо ні від кого нічого не можна було дізнатися,— знайшла кумедну маленьку служницю і, назвавши їй своє ім'я, звеліла переказати місіс Гулд, що хочу її бачити. Відразу ж до мене збігла вниз Дейзі і, сяйнувши посмішкою, вигукнула, що я прийшла «саме впору», бо Тед подавсь до перукарні, а їй самій «аж страх як нудно». Ми з Дейзі і справді відразу ж відчули себе так, ніби й не розлучались, і ця зустріч поклала згодом початок «змови жінок», як це хтось назвав. Але Дейзі анітрохи не була підступною, і звинувачувати її, ніби вона задумувала щось лихе проти свого хазяїна — це ще несправедливіше, ніж казати, нібито я «занапастила» Честера. Таки справді: коли тепер я чую розмови, начебто така-то чи така зіпсувала своєму чоловікові життя, щоразу думаю: а як склалося б життя цієї самої жінки, якби вона вийшла заміж за когось іншого?