Хіба могла я тепер пояснити йому, що прагнула лише одного (на противагу випадкові з Джімом!) — уникнути цієї «єдності»? Проте наслідок приголомшив і мене. Крім того, я давно переконалась,— через властиві Честерові релігійні погляди на шлюб і кохання він був дуже «цнотливий» і не зрозумів би (навіть якби я спробувала його у дечому просвітити; та про це не могло й бути мови, він розчавив би мене всією могуттю свого євангелізму!), що йдучи йому так охоче у всьому назустріч, роблю це аж ніяк не за божим велінням, і що втаємничила його у своє нове «індуське» відкриття з однією метою,— аби хоч якось полегшити початок цієї нової фази нашого життя і не дати йому лізти до мене в душу.
Та з моїм вразливим і палким чоловіком, рабом надто розвиненої уяви, це призвело до цілком протилежного наслідку. Саме від тієї ночі (я ледь не написала «фатальної», хоч саме такою вона й була) він так шалено в мене закохався, що навіть дивився тепер на мене інакше, звертався до мене іншим тоном (в його голосі бриніло тепер дві або й навіть три тональності), і коли йому траплялося бодай крізь рукав доторкнутися до моєї руки, пальці його ніби промовляли: «Моя дружина».
40
Тільки-но скінчилися вибори, Честер узяв квитки на поїзд (відтепер він завжди брав для мене перший клас, хоча сам їздив постійно у вагонах третього класу) і повіз мене до Лондона, аби підшукати нам (як він сам висловивсь) «гніздечко». Ті пошуки тривали недовго. Просто з вокзалу ми поїхали на набережну (на ту її привабливу частину, що зветься Гросвенор-Парейд); показавши там мені один величезний особняк, Честер спитав, чи він мені подобається.
Будинок той був дуже занедбаний. Вікна побиті, бридка жовта фарба подекуди облупилась, стіни були ніби подзьобані віспою.
Я зразу ж сказала, що дім надто великий, та й здеруть за нього чимало. А належить він, здається, чи не Слептонові?
— Еге ж, і він обіцяв здати його нам не дуже задорого.
— Ще б пак. Там уже майже п'ять років ніхто не живе. Кузен Порті називає його жовтим слоном — така руїна, що від неї самі збитки. І скільки ж він править за свого слона?
— Двісті фунтів за рік.
— Ласкавий боже! Честере, де ми візьмемо такі гроші, навіть якщо здамо в оренду Орчард?
— Це єдиний будинок, що виходить на річку.
— Але, Честере, невелика буде втіха з того краєвиду, коли він доведе нас до розору. Та й, зрештою, це лише стара брудна Темза.
Ця його вигадка й справді здалася мені маніакальною. Вибори обійшлися нам у добру тисячу фунтів, майже половину всього нашого капіталу. Честера було обрано незначною більшістю голосів (проти нього голосували майже всі баптисти, що хотіли мати у парламенті свого кандидата), а до загальних виборів було ще далеко. Але (незважаючи на моє заперечення) Честер все одно винайняв цей будинок, і тут я мушу признатися, що мені й справді було б дуже ніяково жити в домі, якби з нього було видно самі фасади будинків і вікна по той бік вулиці, звідки цілоденно ніби стежать за тобою.
Однак такі, як Гулд, що відразу розкричалися, нібито дім було орендовано для мене, через мою пристрасть до розкошування, дуже й дуже помилялися. Честер хотів, щоб у мене був гарний вид з вікна, а у Тома — сонячна кімната, але ще більше він потребував затишку для своїх справ. І не встигли ми ще умеблювати весь будинок, як Честер почав улаштовувати прийоми, конференції та засідання комітетів, і дуже швидко дім зробився схожий більше на державний офіс, ніж на приватне «гніздечко».
Багато хто (і я теж) був просто приголомшений тим, з якою безоглядністю Честер, потрапивши в парламент, почав тринькати гроші, так би мовити, на «розширення» своїх володінь. Дехто вважав, що в нього від успіху запаморочилась голова, і він може невдовзі підтяти все під корінь.
Насправді ж, Честерова «шалена безоглядність», себто витрати на дім, на нові комітети й пропаганду, була заздалегідь продуманою. І якщо ви скажете, що то була ризикована гра, бо загрожувала йому цілковитим крахом, то змушені будете визнати й інше: саме завдяки цьому (і, звичайно, допомогли мої гроші і мої зв'язки) він зміг зміцніти й набути ваги, і коли нарешті надійшла пора загальних виборів, партія вже не могла не брати його до уваги,— отже, це була, як то кажуть, «гра на виграш»,— справа виявилася вартою заходу.
І коли, до речі, подивитись на інших людей, на тих, хто зумів досягти успіху в житті, переконуєшся, що всі вони свого часу теж вели «ризиковану гру», і їх теж можна було цілком справедливо звинуватити в тому, що вони надто високо занеслись і пішли ва-банк.
Читать дальше