Джойс Кері - Улюбленець слави

Побачивши, що Бутем з упертістю тупака і далі стоїть на місці, лише переминаючись із ноги на ногу й безтямно ворушачи губами, Честер віддав мені легенький уклін, наче тій дамі-патронесі з президії, торкнув мене за лікоть, ніби пропонуючи підвестись, і вивів з кімнати. Одне слово, то був цілком гідний відступ. І навіть не відступ,— просто то був розважливий акт, щоб увільнити мене від неприємної сцени.

І він таки й справді вигнав Бутема з дому! Звичайно, зчинилася бозна-яка буча,— ніхто до ладу не міг зрозуміти, що, власне, сталося. Честер безперестану кричав і так усіх заплутав, що навіть я почала сумніватися, чи міг Бутем побачити щось таке, через що треба було вчиняти скандал. Сама лише Селлі беззастережно обстала за Бутема. Але Честера, звісно, вона не ганила. Як на неї, в усьому завинила я, тільки я,— по-перше, тому, що розірвала шлюб з Честером, а по-друге (і в цьому, боюся, більшість молодих жінок будуть з нею солідарні), тому, що я не повинна була призводити до того, щоб «таке» сталося.

Тим самим вона поставила ультиматум — Честер негайно повертається з нею до Менора. Честер рішуче й досить брутально послав її під три чорти.

Це так вразило Селлі, що мені стало навіть шкода її. Бідоласі й у голову ніколи не заходило, як мало важить її «відданість» для Честера, який теж «відданий», але не людській істоті, а витворові власної уяви (він нафантазував собі свого ідола!), який був для Честера набагато прекрасніший і більше вартий відданості, ніж будь-яка людина, і звався цей витворений Честером ідол — Діло.

Власне, ця сварка і спричинила розрив між Селлі й Честером (а так само, мабуть, її подальше озлоблення проти мене), коли Честер кинув їй, що не дозволить нікому «тримати себе в рабстві», навіть найкращому зі своїх прибічників.

Тому Селлі теж вирішила покинути наш опоганений дім,— і вони виїхали вдвох, в одному кебі з Бутемом.

126

Я подумала: «Нарешті скінчиться це неймовірне напруження». Але вже минув майже рік, відколи Бутем і Селлі виїхали, а напруження ще й збільшилось. Тепер вони удвох пишуть книжку (п'ять місяців тому вони побралися,— або, як сказала тітонька Леттер,— поєдналися в любові до Німмо), обіцяючи в своїх спогадах розповісти «всю правду» про Честера Німмо й викрити мене — як причину їхнього розриву з великою людиною, а також усіх інших пліток, що «заплямували на схилку віку ім'я людини, до кінця відданої народові і вартої загального благоговіння». Я цитую з останнього листа Селлі.

А Честера прикрий досвід не навчив ані пристойнішого поводження, ані бодай обережності (навпаки, він навіть зрадів, позбувшись пильного ока Бутема),— більше навіть, він став набагато вигадливіший, коли на нього нападав шал. Я живу під постійним страхом, бо Джімові набридло бути таким тактовним і дивитись на все крізь пальці. Того дня, коли Бутем зробив своє карколомне відкриття, Джім прийшов до моєї спальні, куди я сховалася від божевільні внизу, пославшись на те, що мені треба було вкладати Роберта спати.

Нарешті я могла погратися з сином, який уже починав ходити; він саме перевальцем перебирався од стільця до стільця. Добувшись до нього, він гепався на підлогу й заливався радісним сміхом. Ми з ним удвох саме весело реготали, коли до кімнати ввійшов Джім. —

Він спитав:

— То вони вже виїздять?

Я відповіла, що так, Селлі й Бутем нарешті від'їздять, хоч знала, що його цікавить інше: чи їде Честер.

Джім, збуджено ходячи з кутка в куток по кімнаті, зразу ж озвався:

— Тобто ти запропонувала Честерові лишитись?

Я почала виправдовуватись: ми ще не скінчили книжку, та й куди йому подітись, хто його там глядітиме; та й коли він захворіє у місті, нам не дуже зручно буде відвідувати його. Джім урвав мене:

— Лікар викличе до нього доглядальницю! Але я про інше — ти думаєш коли-небудь випровадити його звідси чи ні?

Мене настільки, перелякав лютий вираз Джімового обличчя, що я хотіла сказати «так», але мені немов заціпило.

Я знала, що ніколи не зможу звільнитися від Честера й ніколи не зважуся виставити його за двері. І відчувала, що даремно вдавати, ніби попускаю старому лише з жалощів, бо він, мовляв, хворий,— адже я не кохала Честера, ніколи не кохала, однак тепер, на схилку його життя більше ніж будь-коли відчуваю всю міць його влади наді мною. Досить було йому спинити на мені свій колючий погляд (тільки в такі хвилини, може, який раз на тиждень, він і думав про мене як про живу істоту), як я вся зіщулювалася, розуміючи, що сьогодні, як і раніше, у нього в руках тисячі ниток,— і розірвати їх мені повік несила,— які з'єднували нас майже тридцять років шлюбного життя. І життя це тому й стало «часткою мого я», що моя сторона була в ньому потерпілою.