Джойс Кері - Улюбленець слави

Отже, я могла сподіватися, що цим нашим взаєминам, коли вони вже усталилися й усіх влаштовували, кілька зайвих днів нічим не зашкодять.

123

Але, звичайно, жодні взаємини, хоч би й найзручніші, не можуть лишатися незмінними — людям все приїдається. До того ж Честер страшенно уподобав ризик (а може, він уже й не міг без нього). День у день він ставав усе відчайдушніший — як у словах, так і на ділі. І в п'ятницю пополудні, прийшовши працювати над рукописом, я застала в нього Селлі та Бутема. Честер був явно роздратований і відразу ж напався на мене:

— Я не розумію! Що це значить — ти від'їздиш! А я нічого про це не чув! Чом ти мені не сказала? Я від тебе цього не чекав, Ніно. Ніколи б не подумав, що саме ти робитимеш таке, криючись од мене.

Селлі потай підморгнула мені через плече, і я сказала, що просто не хотіла його засмучувати.

— Засмучувати мене? — перепитав він.— Мене не те що засмутили — мене обплювали! Мені здавалося, ти цікавишся нашою працею. Мені здавалося, ти розумієш, як нам важливо докінчити її саме зараз! Я довіривсь тобі, я був певен, що ти не покинеш справи через якісь дурниці.

Селлі знову підтримала мене, нагадавши, що я маю давати в домі лад, але Честер уже витяг із шухляди теку (я помітила, що це була не та, над якою ми працювали) і тільки й мовив:

— Ну, принаймні сьогодні ми ще попрацюємо. Ось промова, з якою я виступав у Тарбітоні, коли мене було обрано до ради графства.

Але замість того щоб дати мені, як завше, теку, аби я передивилася папери й висловила свої зауваження, він сам почав читати з неї вголос.

Мені відразу ж стало ясно, чому він узяв з шухляди саме цю теку.

— Я гадала, ти не збираєшся використовувати у книжці своїх ранніх виступів,— зауважила я.

Він не відповів, лише знову люто зиркнув на мене і, обернувшись спиною, промовив до Селлі та Бутема:

— Це було на великому мітингу, скликаному на честь мого обрання до ради графства,— початок моєї діяльності. Я вперше відчув тоді, що мені допомагає бог. Ні-ні, це не блюзнірство, саме так воно й було. Не я сказав тоді ці слова.

І раптом він задекламував:

— «Невже ми повинні повірити, що людина — лише пожадлива тварина, жорстока й себелюбна? До цієї думки привчають нас сьогоднішні наші керівники. Вони у це вірять, лише на цьому грунтується їхній деспотизм, бо, мусимо сказати відверто, тільки так вони можуть виправдати всі свої злочини й підступні наміри. Можливо, вони мають рацію — один господь бог здатен розвіяти це воістину диявольське припущення. Коли це і справді так, нехай вони тоді й далі творять зло, бо людство в такому разі не варте спасіння.

Але я особисто (тут він притис руки до грудей, ніби й справді стояв на трибуні) не можу дихати важким повітрям темниці. Я повинен бачити небо — хай це навіть буде вузенька смуга межи хмарами-громовицями. Я повинен пориватися до її осяйної блакиті.

Мені кажуть — це ілюзія, мрія! Нехай! Я мушу пориватися до неї! Я не можу інакше, бо життя без свободи для мене нема!»

Він прочитав цей уривок з усіма своїми декламаційними інтонаціями. Та голос йому на високих нотах зривався, і говорив він тепер тихіше, і скидалося все це на Томові пародії (лише слова, які він промовляв, були ще патетичніші), і мене знову охопило істеричне бажання водночас і плакати, і сміятися.

Ця його промова (колись вона була в нього найславетнішою) видавалася тепер такою ж кумедною, як старомодні Джімові капелюхи та його вузенькі штанці (і, мабуть, його поняття про честь — також),— незважаючи ні на що, вона дивовижним чином пройняла нас до глибини душі. Це було не те почуття, якого я зазнала багато років тому, коли слухала Честера на мітингу, а щось зовсім, зовсім нове. У моїй пам'яті оживало не тільки те, моє перше нервове збудження, яке викликав у мені тоді Честерів голос і вигляд перелюдненої зали (з віком ці згадки стали виразніші й значніші); все це, звичайно, не мало нічого спільного зі «свободою» (хоча в Честерових устах слово «свобода» звучало збудливо), а було пов'язане з чимось іншим, з тією давньою порою, з нашим подружнім життям; ці спогади прорвалися в мені, мов джерело, що раптом забило з-під висхлої землі.

На мій подив і сором у мене раптом аж сльози виступили на очах, і щоб якось їх приховати, я поспішила взяти з Честерових рук теку.

— Але у тебе в цьому розділі й так уже дві промови,— лише й спромоглася сказати я.

Він відповів усе з таким самим обуренням у голосі:

— Колись ти вважала її найкращою моєю промовою і навіть переписала її для мене. Дивись-но — твоя рука... І я репетирував її перед тобою, кожну фразу. Але тепер тобі, мабуть, хочеться забути ті часи, коли ти допомагала мені, не шкодуючи сили й здоров'я, і мій успіх був твоїм успіхом. Ти називала його тріумфом! А потім, коли ми поверталися додому у кебі старого Вільяма,— може, ти й це забула? — Він повернувся до мене спиною і сказав Бутемові та Селлі: — Натовп хотів випрягти коней і везти нас на собі п'ять миль по Куїнспорт-роуд. А мене ж було обрано лише до ради графства — я був перший радикал, який пройшов до ради! Ви молоді, і навіть уявити собі не можете, яким було життя у ті дні, коли навіть остання потолоч розуміла велич нашої боротьби, коли ніхто не соромився свого ентузіазму, коли не боялися виявляти свої почуття одверто, коли сповідували щиру віру,— віру, за яку варто жити й померти. Що сталося з вашим поколінням? Чому ви так легко збиваєтесь на манівці? Що це — втома, безтямність чи, може, зрадництво?