Джойс Кері - Улюбленець слави

Щиро віддана тобі

Ніна»

Я послала записку через Еммі, але ніякої відповіді не одержала. Можливо, він її і не прочитав. Не читав же він записок, якими бомбардувала його тітонька (доклавши стількох зусиль, щоб залишити його у нас, потім вона, на нашу полегкість, знову залягла в ліжко). Можна сказати, що тепер Честер, повністю ізольований від зовнішнього світу, зосередився на самому собі.

Звісно, шкода людини, яка опинилась у такій жахливій самотині (мені й раніше було його шкода). Але ж не слід забувати, що ця самотність була наслідком його фанатичної віри у власне вище призначення й особливу силу (Честер і досі вважав себе за народного проводиря). Хоча я не певна, щоб він тоді бодай на мить подумав про себе з жалістю або взагалі захопився «особистими» переживаннями.

Коли наступного ранку я не прийшла до нього на призначену годину, він так розлютився на цю затримку в роботі, що Селлі, яку він послав по мене, навіть не захотіла слухати моїх пояснень (а я посилалася на домашній клопіт і на Роберта) — для неї, так само як і для Честера, його книжка була над усе. Їй і на думку не спадало, що я можу мати вагомі причини триматися якнайдалі від Честера,— вона знала, що ми з ним не лишалися жодного разу наодинці довше, ніж на лічені хвилини.

Тож я таки мусила піти до нього. Щоправда, я домовилася з Селлі, що наприкінці тижня вона відвезе Честера, і про всяк випадок зробила так, щоб на певний час виїхати з дому самій. Я умовила Джіма (і він охоче це мені пообіцяв) поїхати зі мною, Робертом і нянею на тиждень у Лондон закупити дещо.

Честер, звичайно, повернув мене за допомогою Селлі, а після того став ще заповзятливіший. Не минуло й доби, як він усе повторив, але цього разу вже не соромлячись Бутема, який друкував тут же, в одній з нами кімнаті. Щоправда, Бутем сидів на деякій відстані від нас, за колоною, що ділила вітальню навпіл,—але досить було йому лише відсунути стільця вбік, і він неодмінно побачив би нас.

Тепер у Честера був цілком конкретний план. Він продиктував риторичне речення (де були всілякі високі сентименти), і доки Бутем друкував його на машинці, раптом круком упав на мене й так притис до стільця, що я не змогла звільнитися від його рук та вуст. І весь цей час він дивився на мене з тим особливим виразом, хижим і похітливим,— інших слів не підберу,— який з'являється в очах у чоловіка в хвилину найвищого збудження.

Ви скажете, що я могла випровадити його з дому. Та я смертельно боялася ускладнень, які могли б зашкодити Джімові; ну і Селлі ж заприсяглася, що не мине й тижня, як усе це дике жахіття скінчиться.

Я спробувала чинити опір Честерові (ризикуючи привернути Бутемову увагу), але цим тільки ще дужче розпалила його. Вигукнувши: «Ми тепер не маємо часу на всілякі дурниці!», Честер, перш ніж Бутем встиг обернутися, аби з'ясувати, що шеф мав на увазі,— був уже за п'ять кроків від мене і диктував уголос тепер уже про «істинні духовні засади традицій англійського лібералізму, що увібрав у себе протестантське вчення про свободу душі». І хоча на мене напав сміх (я була надто обурена його лицемірством, щоб сердитися всерйоз), я відчувала, що він щиро роздратований моєю «дурістю»,— як це я сміла протестувати, коли думками він день і ніч сягає величезних задумів і тривог про майбутнє цілого світу, а ця гра зі мною просто дає йому необхідну розрядку.

Я почала згадувати все, що чула про інших великих людей (а всі, хто знав Честера, не будуть заперечувати, що в ньому було щось величне), які на схилку життя забували про елементарну пристойність (закохувалися в молоденьких дівчат, як Гете, відмовлялися вмиватися, або, як приміром, Толстой, вдавались у розмові до таких солоних виразів, від яких червоніли вуха навіть у мужлаїв). Тоді бо їх так проймали жахливі трагедії та нещастя, які загрожували людству, що їм було байдуже до правил добропристойності. Тут не те, що на старість вони стали на аморальний шлях,— просто вимір моральності став у них інший.

Я підозрюю, ви скажете (як сказала б тітонька, якби вона зберегла хоч крихту цікавості до того, що діялося круг неї), що я намагаюся виправдати Честера, аби тим самим підстрахувати власне безвілля й любов до затишку. Однак я не тверджу, ніби Честер утратив будь-яке уявлення про моральність як таку. Навпаки, він чудово розумів, до якої міри небезпечне й аморальне те, що він коїть зі мною.

Але мені здається, саме в цьому й полягала добра половина задоволення (переконана, Толстому подобалось шокувати «простодушного та наївного» Горького). За молодих літ Честер розкошував, кидаючи виклик усьому місту, і наживав ворогів (один час, можна сказати, чи не вся Англія була проти нього), а тепер йому давало насолоду, коли він приборкував мене, коли ризикував, (а для людини з його ім'ям, пера Англії, то був неабиякий ризик) пійматися на банальному й простацькому «злочині», який сприйняли б як ганебний саме тому, що він був надто вже «низький».