Джойс Кері - Улюбленець слави

Проте, незважаючи на все це (чи то саме завдяки цьому — я ж бо не чекала, що Честер так поведеться, та ще й у такому місці; крім того, ми силувалися не зіпсувати одне одному цю хвилину), пригода ця була незвичайною і незабутньою, нам обом здалося, що ми піднеслися до високих і святих почувань, до духовного одкровення (хоча — ніде правду діти — у кебі відгонило пліснявою, без кінця рипіли ресори, коняка накульгувала, нас продувало протягом, до того ж погано підігнані шибки деренчали; якась пружина у подушці сидіння безжально вп'ялася в мене крізь сукню у мить найвищої втіхи, а місяць, раз у раз прозираючи з-за парканів, наче той прожектор, вихоплював з темряви сцени, що скидалися на вельми смаковиті ілюстрації з французьких альбомів Слептона); тож коли ми, нарешті, дісталися до ліжка й мирно спочили там в обіймах одне одного, нам ще довго ввижалося, ніби ми прилучилися до незбагненного, дивовижного таїнства.

Звісно, на ранок усі ті дива де й поділися. У мене страх як боліла голова, кололо в боці, а на спині роз'ятрилась велика рана, і я боялась, чи не підхопила якої інфекції у цьому жахливому кебі. Честера ж непокоїло інше,— чи не помітив старий Вільям чого зайвого, або ті, хто міг побачити нас крізь віконечка кеба. До того ж у голові йому зараз роїлися всілякі плани щодо його нової кар'єри радника графства,— він прикидав, як зчинити довкола себе якнайбільше галасу — і то якнайшвидше.

125

Честерове бажання викликати в мені цей спогад (у присутності Селлі та Бутема) вельми стривожило мене: я чудово розуміла, що то не випадкова стареча химера,— Честер цілком серйозно вважав, що я й досі йому належу. Тож мою спробу покинути його бодай на один день він сприйняв як зраду. Та коли, глянувши на годинника, я сказала, що мушу йти, він раптом почав мало не запобігати переді мною, хвалити мою терплячість і, нарешті, промовив:

— Так, я знаю, ти мусиш іти,— але нам вистачить яких п'ять хвилин,— лише перевірити нумерацію.

І він невимушено перегорнув наступну сторінку.

Але я відповіла, що не маю жодної зайвої хвилини, і вийшла з кімнати, що неабияк вразило Селлі: мовляв, як це я могла йому відмовити, коли він поводиться так «розважно». А я, причиняючи за собою двері, подумала, що, на щастя, вже більше ніколи не зустрінуся з Честером.

Та коли за кілька годин по тому я сиділа на кухні, складаючи меню (для тітоньки Леттер) на час нашої відсутності, щойно перед тим розпорядившись, щоб куховарка приготувала нам на дорогу холодну закуску (вона саме вийшла у пташник зарізати півника), туди вихором влетів Честер, який люто накинувся на мене й розіп'яв мене на стільці.

Ніколи ще я не бачила його в такому шаленстві — він ніби карав мене.

— Ти така ж, як усі,— бурмотів він.— Тільки про себе й думаєш,— каліцтво, всюди саме лише моральне каліцтво!

— Честере! — заблагала я.— Зараз вернеться куховарка і все побачить!

І справді, крик півня, якого куховарка підняла за крила, раптом урвався. Але в ту ж мить я почула інший звук, що змусив мене перевести погляд з вікна на двері. На порозі стояв, витріщившись на нас, Бутем.

Його ніби громом прибило. Він не міг промовити й слова. Крізь розкохане Бутемове тіло наче просвічував колишній хлопчисько,— отой незграба крамарчук, що не подужав працювати навіть у бакалійника. Цей хлопчисько був надзвичайно честивий, тож вельми моральний,— а тому сьогоднішній Бутем з усією своєю добропорядністю був просто вбитий побаченим. Він почервонів, як рак і нарешті, молитовно склавши руки на грудях, ледь вичавив прохацьким тоном:

— Ради бога... ради бога...

Честер (не помічаючи, що на нас дивляться, остаточно розлютився, коли я спробувала відштовхнути його) анітрохи не знітився, почувши Бутемове белькотання. Він умить відскочив убік і з силуваним обуренням заволав:

— Про що це ви? Що ви там белькочете? Хто вам дозволив залишити роботу?

Його ніби страшенно здивувало, коли бідолашний Бутем, переступаючи з ноги на ногу і роблячи неймовірні гримаси, кінець кінцем спромігся промовити:

— Але я бачив!.. Хіба я винен... Я не можу...

— Я що, у божевільні, де ідіотів переслідують марева? — заволав Честер. І, підскочивши майже впритул до Бутема, він замахав на нього руками.— Геть звідсіля, сер! Я знати не хочу ваших інсинуацій, мені соромно й подумати про таке у присутності леді! Але це повністю відповідає вашій поведінці від деякого часу,— поведінці людини, якій на думці, мушу сказати, лише гидота! Мені це вже обридло, і я не дозволю шпигувати за кожним моїм кроком! Ви стали нестерпні, і вам не місце у моєму домі! Геть! Я кому кажу? Геть з мого дому!