Володимир Желєзников - Опудало

«А ти чому веселишся?» – запитала Маргарита.

«Я здогадався – ви нас просто лякаєте!»

«Я лякаю?-здивувалася Маргарита. – Звідки ти взяв?»

«А чому ви тоді в новій сукні?» – запитав Васильєв і засміявся від власної догадливості.

– Я бачу, він добрий хлопець, твій Васильєв, – завважив Микола Миколайович.

– Він поплічник Кудлатого та Залізної Кнопки. Ось вій хто. Ходить за ними наче тінь… не перебивай мене, сам далі побачиш, який він добрий. Усі вони такі добрі, просто золоті – ти побачиш!.. Ти краще слухай, слухай!.. Отже, коли цей дивак сказав Маргариті, що вона жартує, то вона йому відповіла, що зовсім не жартує. Звідки ти це взяв, мовляв, дурнику такий-сякий. «Я, каже, в новій сукні, тому що я їду до Москви. Це ви не їдете!»

У Васильєва видовжилося обличчя.

«Це нечесно, – сказав він. – Директор оголосив догану вам і нам. А тепер ви їдете, а ми ні. А ми ж гуртом збиралися».

А Маргарита як почала обурюватися:

«Ти насправді так думаєш, Васильєв? Чи прикидаєшся?»

«Насправді».

«Ну тоді я тобі все поясню, – з погрозою промовила Маргарита. – Я в кіно не тікала, а постраждала через вас. Одержала догану. Цілком досить для мене. Я повинна була раніше поїхати до Москви, мала цілковите право, а я відклала свій від'їзд. – Маргарита обурювалася і від цього з зеленої стала рожевою, як її сукня. –А через що я відклала свій від'їзд?.. Через вас, щоб вам поставити три-чо-тири зайві п'ятірки, щоб довести, який у мене надзвичайний клас. У Москві, каже, на мене образилися…»

Ну нам-то всім було зрозуміло, кому вона телефонувала і хто на неї образився – жених. Вона з цим женихом просто здуріла. На день по сто разів про нього згадувала, навіть коли не треба: «Жених, жених!..»

І тої миті, коли вона сказала про жениха й про п'ятірки, Залізна Кнопка схопилася, сама зблідла, але спокійним-спокійним голосом, лінивим таким, оголосила:

«Нам не потрібні ваші «зайві п'ятірки», отож-бо ви даремно не поїхали, і на вас тоді ніхто не образився б».

Уявляєш?.. Миронова кому хочеш усе що завгодно може сказати, якщо думає, що має рацію.

Маргарита від її слів очманіла. В неї мало очі не повисли на ниточках. Вона просто заїкою стала.

«Як же вам, каже, не соромно?..»

«А чого нам соромитися? – докинув Валька. – Ми нічого не вкрали».

А Маргарита ще дужче очманіла:

«Ти що ж, гадаєш, що треба соромитися тільки злодійства?»

«А чого ж іще? – Валька засміявся. – У нас усе по закону».

«Тоді, може, ви в кіно втекли навмисно, щоб підвести мене?» – з жахом запитала Маргарита.

«Звісно-о-о-о!»

«Ми навмисно-о-о!»

Вони вигукували ці слова, і їм зовсім не було шкода Маргарити. Вони немов з цепу зірвалися. Це вони від образи на Маргариту й на себе, що виявилися дурнями – проміняли Москву на кіно.

А Димка крутився дзиґою, підбігав то до одного, то до іншого, намагаючись заткнути їм пельку, просто літав по класу.

А всі горлали:

«Ми до Москви не хочемо!..»

«Нам аби двійок якнайбільше!..»

«Он які ви, виявляється, – сказала Маргарита. – Тоді мені з вами більше ні про що розмовляти». І пішла до виходу. «Маргарито Іванівно, стривайте! – Димка намагався її зупинити. – Адже вони жартують!.. – Він метушився навколо неї, забігаючи наперед. – Адже ми заробили!.. До Москви на власні гроші… Я зараз до директора… Він нам пробачить. Слово честі, ми більше не будемо. Маргарито Іванівно, можна я до директора? – Він притулився спиною до дверей і не випускав її. – Адже ви нас потім зможете покарати, Маргарито Іванівно!»

«Пусти, Сомов! – звеліла Маргарита. – Ти пізно спохо-пився».

«А що ж нам робити зі скарбничкою?» – запитав Димка.

Маргарита крутнулася на каблуках, поволі повернулася, взяла скарбничку в руки, підняла високо над головою і… хряснула об підлогу! Уявляєш! Ну, це було наче виверження вулкана! Або наче землетрус!… Особливо в мене підлога під ногами ходором заходила.

До тої миті ми ще на щось сподівалися, як ото дивак Васильєв. А тоді враз зрозуміли: не бачити нам Москви як своїх вух.

«Можете тепер ходити в кіно хоча б і щодня», – сказала Маргарита й пішла собі.

Усі сиділи тихо, та тільки-но двері зачинилися, кинулися до розбитої скарбнички.

І почалося…

«Давайте їй на зло розподілимо гроші й погуляємо!» – вигукнув Валька.

А дивак Васильєв іще хотів їх зупинити.

Кудлатий відштовхнув його й наказав:

«Розподіляй, Шмакова!»

Шмакова зібрала всі гроші, перенесла їх на стіл ; заходилася рахувати.

«Ух, заробили!» – Валька ковтав слину, немов перед ним були не гроші, а смачна їжа.