Володимир Желєзников - Опудало

Хлопці й дівчата посхоплювались зі своїх місць і кинулися до дверей:

– У кіно! Даєш кіно-о-о!

Димка заступив їм дорогу, але вони змели б його, їм так кортіло в кіно, коли б не крик Васильєва:

– А в мене немає грошей!

Отоді-то по-справжньому все й почалося. Димка чомусь раптом забув, як він щойно, цієї ж хвилини, сам не пускав усіх у кіно, вихопився на середину класу й радісно закричав:

– Васильєв! Я тобі позичу!.. І всім позичу, в кого немає… – Голос у Димки лунав дзвінко. – Отже, легенда така– ми пішли відвідати хвору фізичку!

– У-у-у, Сомов – голова! – захопився Рудий. – Відвідаємо хвору! Оце по-справжньому!

– Як тимурівці! – захихотів Валька.

І Ленка теж захоплено зареготала: їй сподобалося, що Димка такий меткий.

А він уже командував, щоб виходили з класу по двоє. І перший кинувся до дверей. За ним – Ленка. Вона навіть когось відштовхнула, щоб не відстати від Димки.

І тої миті їм у спину вдарив різкий голос Миронової:

– А я в кіно не піду!

– Ти? – перепитав Димка.

– Так, – відповіла Миронова.

– Гляньте, вона проти всіх! – здивувався Димка.

– Проти всіх! – очі Миронової зблиснули.

– А якщо ми тебе відлупцюємо? – запитав Валька.

– Спробуйте, – відповіла Миронова й гордо сіла на своїй парті.

Усі якось одразу примовкли – ніхто не наважувався здійняти руку на Миронову. А Димка раптом засміявся, і Ленка слідом за ним, хоча й не знала, чого він сміється. І багато хто ще засміявся, з надією дивлячись на Димку. Недаремно ж він сміявся. Видно, знайшов вихід із становища.

– А сила в нас навіщо, Кудлатий? – запитав Димка.

– Сила – це головне! – захоплено відповів Кудлатий, підняв Залізну Кнопку на руки й під загальний регіт виніс із класу.

Ленка злякано глянула на Миколу Миколайовича.

Вона щоразу отак злякано поглядала на нього, коли шукала допомоги й підтримки, коли згадувала що-небудь таке, що тепер їй здавалося жахливим. Несміливий швидкий погляд її неспокійних очей говорив Миколі Миколайовичу: яка ж я дурна, нікчемна й жалюгідна… На обличчі в Лени знову жила ні на що не схожа, тільки їй єдиній притаманна, тільки їй єдиній надана усмішка, Ленчина усмішка, яка зараз просила за все пробачення.

А тим часом події розгорнулися трохи інакше, аніж про це знала Ленка.

Річ у тім, що Шмакова й Попов не пішли разом з усіма в кіно, а залишились у класі. Вони причаїлися за шафою з приладами, а коли всі побігли, вийшли із криївки.

І ще на вчительському столі стояла скарбничка, яку забув Димка.

Шмакова, пританцьовуючи, ходила поміж партами – в неї був гарний настрій. А Попов, як завжди, не зводив з неї очей.

– Дивись, Димка забув свою скриню з коштовностями, – Шмакова підняла скарбничку. – Важка. Коли б у мене було стільки монет, я купила б собі колечко. – Вона покрутила рукою, ніби її палець уже прикрашало жадане колечко.

– А я купив би мотоцикл і два шоломи, – бовкнув Попов.

– Невже два? – запитала кокетливо Шмакова. – Навіщо?… –Хоча їй було цілком ясно, чому Попов мріяв про два шоломи.

Попов зніяковів, але не відповів.

– А чому ми не пішли у кіно? – запитав він, намагаючися змінити тему розмови.

– Я не пішла тому, що не захотіла, – сказала Шмакова.

– А я як ти, – засміявся Попов.

– Послухай, Попов… То навіщо ти хотів купити два шоломи? – Вона відчувала над ним свою владу, і їй подобалося ним командувати.

Попов спаленів.

– Ну? – владно запитала Шмакова. – Ну чого ти тягнеш?

– Я…я… – видушив Попов, насмілившись признатися, і раптом він почув чиїсь рятівні кроки й прошепотів: – Хтось іде!

Шмакова орієнтувалася відразу.

– Ховайся!-звеліла вона Попову, й сама залізла під парту.

Попов утиснувся поруч неї.

До класу ввійшла Маргарита Іванівна, здивовано поглянула на дошку – від її оголошення лишився тільки підпис, дві літери: «М. І.».

Вона поволі стерла їх.

– Ми вже перетнули шкільне подвір'я, – розповідала Лена, – коли Димка спохопився, що забув скарбничку.

«Гроші забувати не можна, – сказав Валька. – А то їх можуть тю-тю!»

«Я збігаю!» – захоплено вигукнула я, рвонулася, перечепилася ногою за ногу, гепнулася об асфальт і розбила коліно до крові.

«От нездара, – сказав Димка. – Чекайте на мене за рогом», – і побіг до школи.

«Не догодила», – хихикнув Валька.

«А мені не боляче!» – сказала я на зло Вальці, хоч від образи та болю мало не заревла.

«Ти піди в медпункт», – запропонувала Залізна Кнопка.

Накульгуючи, я пошкандибала до школи. Хтось засміявся мені навздогін – так я шкандибала, а мені було соромно за мою незграбність, і тому я теж засміялася й зашкутильгала ще дужче, щоб посмішити всіх.